Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Що? Емілію вбито? — скрикнула вона.

— Так. Вони її викрали, коли йшла на здибанку з твоїм батьком.

— А де вона була перед тим?

— Я її завіз до себе і наказав ніде не рипатися. Твій батько сказав, що вона йому зателефонувала і хотіла зустрітися. Він призначив їй здибанку в «Де ля Пе». То правда, що вона ваша далека родичка?

Вона усміхнулася.

— Настільки далека, що мій батько міг собі з нею коха­тися.

—  І так заввиграшки віддав Томашевичу?

— Та в нього з цим ніколи проблем не було. Ясь не знав нічого про неї. Ми разом з батьком їх звели на одному прийнятті.

— Дуже цікаво. А ще було цікавіше, коли Кромбах вмикнув мені запис наших палких любощів.

— Що? — отетеріла вона.

— А те, що твій водій їх записав і передав Кромбаху. Отже, він не тільки на тебе працює.

— О господи! Треба негайно його позбутися. Негідник! — Вона зірвалася на ноги і нервово закрокувала по кімнаті. Раптом зупинилася. — Стривай... але як він міг це зробити? Його тоді не було, він поїхав буквально перед тим, як прийшов ти. А вернувся знову вже надвечір, привіз харчі, і за кілька хвилин вже його не було.

— Він міг його вмикнути, а потім забрати запис і передати замовникові.

— На дідька йому це здалося?

— Може, так, для забави.

— Завтра його звільню.

Після того я в деталях розповів свою розмову з Кром­бахом.

— О господи! — вона приклала долоні до вуст. — От як воно відбувалося! Бідний Янусь!

Здається, вона вперше назвала покійного так, як називала його Емілія.

— Дивує знаєш що? — промовив я. — Чому він не сказав, де записник і ті папери. Як людина могла витримувати такі муки?

— Не знаю... не знаю... — вона трясла головою, витираючи сльози.

— Може, він не знав, де вони? Хтось їх викрав?

Вона підвела голову.

— Хто викрав? Хто про них міг знати?

— Може, та таємнича жінка, яка була присутня на тортурах і спокійно пила шампан, закусуючи цукерками і помаранчами?

Ірена заплющила очі і пірнула в себе. Потім промовила:

— Як мало я про нього знала... Де він вишпортав таку потвору? Щоб спокійно спостерігати за муками живої людини?

— Це могла бути Емілія або Аґнєшка?

— Емілія? Перестань... Вона колись пальчика порізала, то ледь не зомліла. За Аґнєшку не скажу, я її близько не знала.

Задзвонив телефон, Ірена взяла слухавку.

— Слухаю... то ти, тату? Погано чути... Він у мене... Даю...

Я взяв слухавку.

— Халепа, — задихано говорив Леон. — Тих двох — альбіноса і глиста — ми застрелили, але Кромбах втік.

— А доктор?

— Який доктор?

— Ще був доктор з ними.

— Не знаю. Ми не зустріли. Емілії теж не знайшли. На віл­лі було все чисто прибрано. Жодного сліду. До речі, тут твій друг комісар. Даю йому слухавку.

— Ну, скажу тобі, ти правильно зробив, що мені зателефонував, — пробурчав Обух, — але ми все одно запізнилися. Тепер ти в небезпеці. Ти це усвідомлюєш?

— Так. А «паккард» в гаражі?

— Ні, нема. Тільки пробиті колеса знайшли. Але вони, мабуть, мали запасні. Досить швидко впоралися. Я так думаю, що тобі краще там заночувати. Ніде серед ночі не рипайся.

— Але вони можуть навідатися сюди.

Далі пролунав окрик Леона: «Скоро! Скоро! До авта!», в телефоні клацнуло і розмова урвалася. Що то мало означати? Вони щось побачили? Кромбах неодмінно захоче помститися. Перше, що зроблять, навідаються до мене додому. Але, не заставши там, можуть гайнути сюди.

— Твій водій має ключі від будинку? — запитав я Ірену.

— Звісно. А що таке?

— Та нічого. Якщо він з ними заодно, то дав їм ключа. Але чи є ключі, чи нема, для них і так жодні двері не перепона. Нам треба кудись сховатися. Я думаю, що вони вже в дорозі сюди.

— Що ти таке кажеш? — стривожилася вона.

— Вони шукають мене, бо знають, що то твій батько на них напав. Тому ти теж в небезпеці. Збирайся.

Ірена все ще мені не вірила і ґуздралася, хапаючи то одну лашку, то другу, мовби збиралася на прийняття, тож я мусив її підганяти. Хутенько погасив світло і поглянув у вікно. Всюди було темно, але тривога наростала. Тиша видавалася доволі підозрілою. За деревами з боку дороги заблимали фари. Раптом загарчав пес. Він досі лежав у передпокої спокійно, а то зірвався на ноги і пішов до дверей.

— Чи є тут чорний вхід? — запитав я в Ірени.

— Є. А що?

— Мусимо якось тікати. Гадаю, вони вже тут.

Вона хотіла щось сказати, але не встигла, бо в замку крутнувся ключ, двері розчахнулися, собака кинувся навперей­ми, але першим увійшов доктор з лікарською валізочкою, він спритно пшикнув чимось в собачу морду. Пес заскавулів і ліг. За доктором вигулькнули Кромбах і Геба з рукою на перев’язі. Отже, Гебу лише поранили. Тим часом доктор, вхопивши пса за загривок, зробив йому заштрик. Перестрашена Ірена кинулася до мене і притулилася, інстинктивно шукаючи захисту, але захистити я її не міг.

— Ге-ге, — посміхався Кромбах, — пташечки в гніздечку. Це дуже добре, що я вас маю вкупі. Ти, гівнюху, добряче пригостив мою потилицю. Ще й досі болить. Така твоя вдячність за мою щирість? І ще її татуська на мене натравив? І поліцію? Ти що собі гадаєш? Я не дам ради з ними? З правного боку до мене не підкопаєшся. Чого застигли, як заморожені? Ану, Ге­ба, віддяч за мою потилицю.

Глист, підсміховуючись, витягнув з кобури мавзер, піді­йшов до мене своїм танцюючим кроком і врізав з розмаху ру­ків’ям поза вуха. Єдине, що я міг тут зробити, — спробувати вгадати рух його руки і підставити шию, а не потилицю. Звісно, від болю я засичав і звалився на килим, як мішок, але не втратив свідомості, лише прикинувся непритомним. Тим часом Кромбах сів у фотель, який під ним жалібно заскрипів, налив собі віскі, випив і передав пляшку доктору.

— Випийте і ви, хлопці. Нам треба зняти стрес... — Якусь хвилю він мовчав, а відтак звернувся до Ірени. — Ну, ти вже знаєш, що мене цікавить? Папка з документами.

— З якими документами? — пробелькотіла перестрашено Ірена.

— Не грай, кицю, вар’ята, бо я не твій тато. Папка з документами, якими твій чоловік шантажував військовий штаб.

— Я не знаю, про що ви. Це його шантажували. Йому присилали погрози. Але щоб він?

— Детектив, якого ти найняла, знайшов у вас в повітці по­краяні газети. Там були вирізані слова і букви. Він наклеював їх і розсилав акціонерам, в тому числі й мені. Ти цього не знаєш?

— Ви забуваєте, що ми з ним не жили. Все, що я хотіла — якнайскоріше