Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Розділ 23

— Можна сказати й так, — чи то киває, чи то повертає голову Кіра.

Важко повірити, що цей чарівний чоловік організував Ромі дзвінок, аби поговорити з нею. За кілька мільйонів.

Але причин брехати в нього немає.

Фрезю немає потреби справляти додаткове враження. Він і самого диявола зачарує.

— Помираю від цікавості. І як це Роман умудрився? Звабити нормальну дівчину з пістолетом. Втім, я завжди дивувався його фантастичному вмінню знаходити найекстраординарніші виходи із ситуації. Шкода, що тільки багато років тому один вихід спустив його життя в помийну яму.

Вона мовчить деякий час перед тим, як обережно сказати:

— Може, в нього справді був лише один вихід. Якщо Рома не міг зробити нічого, як повторити за дідом.

— А, то ви й про «піду стежкою діда» знаєте? - Він проводить долонями по обличчю в роздумах. — За законом жанру я мушу здивуватися, наскільки ви добре обізнані. І я здивований, так.

Чоловік дозволяє вину бовтатися у пузатому келиху.

— Може, ще й знаєте, як підлітком батьки викинули його на вулицю, як цуценя на смітник, а колись, як бандероль, відправили до Брітіш Імпаєр?

Кіра не відриває погляду від порожнього місця Кареліна навпроти неї.

- Ні? Ну, звичайно. Він швидше вдавиться, ніж скаже. Я, можна сказати, тут зберігаю ваш шлюб і скорочую рахунок на психотерапевта через десяток років. Адже він реально може навіть і не покликати мене на весілля. Такий він потайливе нещастячко. Жив у ті часи в мене, до речі.

— Не буде жодного весілля.

Микола відверто ірже, підзиваючи нещасного офіціанта та замовляючи ще пляшку.

— Не починайте, коли разом із вами взагалі кудись виліз — вважай, рибка в сітці. Ой леле, хоч раз пощастило покидьку. Є за що випити.

— Чому батьки його виставили? Через якісь звинувачення? У злочині?

Він ухильно погоджується мотанням голови, беручись за чергову закуску.

— Якась риба, серйозно, наче з акваріума з гнилим кавуном.

— З чого ви взяли, що я не кровожерлива голддігерка, — цікавиться Кіра, — вони якраз і можуть виглядати зовсім не такими. Необов'язково й красунею бути.

— Це так, але кілька моментів буквально із головою видають. Наприклад, добротна стрижка, якої у вас немає. І так можна далі за списком, — делікатно робить зауваження він і крадькома дивиться на неї блакитними очима, які, на диво, здаються теплими.

— Ви просто незамінне джерело корисної інформації, Колю, — з усмішкою відповідає дівчина. - Так все ж таки. Що сталося між Ромою та батьками? Як вони могли так вчинити? Більше мені не буде в кого запитати.

— І не питайте, — зітхає фінансист. — Я й так ляпнув зайвого. Але не шкодую. Ви зовсім не п'єте, люба?

— Я мушу вам подякувати, — трохи подумавши, каже дівчина. — Ви зробили це скоріше для нього, ніж для себе.

Микола коротко сміється і крутить пробки в долоні, немов гральні кості.

— Він прикінчить мене, коли дізнається. Але залишаю це на ваш розсуд. Та я й не проти пари стусанів.

— Як можна бути не проти власного побиття? - дивується вона і робить ковток води.

— Може, дурниці з мене виб'є. Давно ми не билися, купу років насправді. Тепер тільки бабло та справи. А тут гарна жінка у флеш роялі.

— Ви обоє божевільні, — бурчить Кіра.

- Це спосіб виживання, - важливим тоном починає Микола, але потім примружується: - А чи не ви, прекрасна дамо, ще недавно цілилися в нього з пістолета?

Вони обоє сміються, і такими їх знаходить Роман, що повернувся. Він підіймає брови, оглядаючи дівчину, що веселиться.

- У своєму репертуарі, - бурмотить Карелін, кидаючи обурений погляд на друга і теж випиває вино залпом.

— Не всім бути похмурими телепнями. Тож на скільки ви тут?

— У понеділок увечері їдемо назад.

— Можна завтра я відірву його на пару обідніх годин? — чемно звертається до неї Микола, і Кіра відповідно киває головою.

— Йому треба завжди спочатку говорити «ні», а потім «так», — рекомендує Роман. — Навіть якщо просить передати серветку.

— Тепер ти розумієш, чому ми так довго дружимо, — голосно шепоче їй Фрезь, і Кіра винувато дивиться на коханця, бо сміх не може стримати.

- // -

.

У номері вони неквапливо роздягаються, готуючись до сну. Кіра насилу стягує босоніжки: на тонких ремінцях безглузді замочки.

Рома швидко ловить її за праву ступню, коли дівчина ледь не завалюється на ліжко боком.

— Знову мозолі на тому ж місці, — бурчить він, уважно розглядаючи почервонілу шкіру.

— Я сюди клеїти пластир не можу, — пояснює Кіра. - Віддай назад.

— Ніколи не розумів цього фут-фетиша, але з'їв би твої ноги, — чоловік жартівливо кусає короткі пальці.

- Вона ж брудна! Ось справді печерний ти.

Вони сміються, і Рома повертає дівчині ногу назад. Веселощі Фрезя дивним чином заразливі. Атмосфера, задана ним, поширюється за межі особистої присутності.

— Ви справді такі добрі друзі?

- Як сказати. У Колі замість серця — гуртожиток. Знаю одного гопника-баригу з Пищанського району, з яким він постійно спілкується. На короткій нозі з десятком мільярдерів. До Папи Римського мабуть заходить чаї ганяти, як і до всіх шкільних училок. Запевняю тебе, у ресторані половина присутніх були з ним знайомі.

 

— Але так, — продовжує він, перемикаючи кондиціювання на готельному планшеті, — ми давно дуже знаємо один одного. Я на його викрутаси не ведусь.

- Ти помітив, як він багато пив? Чи це нормально?

Роман стягує годинник і спостерігає, як вона обирає нічну сорочку.

- Помітив, і ні, ненормально. Він малопитущий завжди був.

- Був момент, - закушує губу Кіра, бо не хочеться виглядати дурною, - зовсім короткий. Він виглядав дивно. Дуже сумним. Просто на тлі решти...

Роман задумливо дивиться у відкритий балкон на західній стороні.

— Так, тепер коли ти сказала... Може, не один момент якийсь. І не лише зараз. Я бачився з ним десь півроку тому востаннє. Тоді щось схоже промайнуло, але я не надав цьому значення. Сподіваюся, ти ділитимеш надвоє те, що Коля тобі наговорив про нещасного мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍