Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

нього Рейчел, поки що було незрозуміло. Я уявляв, як писатиму їй довгі емоційні листи. Крім цього, я мав тривалу телефонну бесіду зі своїм лікарем (про себе).

Але тим часом я сидів поруч із Прісциллою та Френсісом у домашній обстановці. На годиннику близько десятої вечора, штори запнуті.

Прісцилла знову вбралася в мою піжаму, високо закасавши рукава. Френсіс приготував для неї гарячий шоколад, який вона й пила, а ми з ним частувалися хересом.

Френсіс зауважив:

— Безумовно, дитячі спогади дуже дивні. У моїх усе видається темним.

— Як кумедно, — зойкнула Прісцилла, — у моїх теж. Завжди таке освітлення, як пополудні дощового дня.

— Гадаю, ми думаємо, що минуле — це тунель, — утрутився я. — Наше теперішнє освітлене, але що далі в минуле, то темнішим воно стає.

— Проте, — заперечив Френсіс, — частенько ми надзвичайно чітко пам’ятаємо якийсь епізод із віддаленого минулого. Пригадую, як ми з Крістіан ходили до синагоги…

— Синагоги? — перепитав я.

Френсіс сидів, закинувши ногу на ногу, в маленькому кріселку і, вщерть заповнивши його, скидався на образ у ніші. Манжети його широченних обвислих штанів були вкриті брудом і плямами. На колінах тканина блищала та зносилася так, що крізь неї виднілася рожева плоть. Коротенькі й теж дуже брудні руки він склав на колінах, і від його шанобливої пози віяло чимось східним. Червоний рот скривився в усмішці, наче Френсіс вибачався за якусь провину.

— А чому ви питаєте? Так. Ми ж євреї. Принаймні частково.

— Не маю нічого проти. Але дивно, що ніхто ніколи не казав мені цього!

— Крістіан трохи, хм, не те щоб соромиться цього… чи соромилася. Мамині батьки були євреї. А інші дідусь і бабуся — гої.

— Кумедно, що єврейку звуть Крістіан, хіба ні?

— Так. Мама прийняла християнство. І стала рабинею нашого батька, жахливого грубіяна. Ви ж ніколи не зустрічалися з нашими батьками? Він і чути не хотів про наше єврейське коріння. Примусив маму розірвати всі зв’язки. Ім’я «Крістіан» теж було частиною його кампанії.

— І все ж ви ходили до синагоги?

— Лише одного разу, коли були ще зовсім дітьми. Тато захворів, і ми залишилися в дідуся з бабусею. Вони дуже просили нас піти. Принаймні мене. Крістіан їх не цікавила, вона ж бо дівчинка. І їм не подобалося її ім’я — вони називали сестру по-іншому.

— Зоуї. Так, пам’ятаю, вона наказала витиснути на дуже дорогій валізі «К. З. П.» — свої ініціали… Господи.

— Думаю, він убив мою матір.

— Хто?

— Батько. Вона померла після того, як начебто впала зі сходів. Він був дуже жорстокий чоловік і нещадно лупцював мене.

— Чому я ніколи не чув?.. Ну, добре… У шлюбі чого лише не буває: хтось убиває свою дружину, а хтось не знає, що його дружина — єврейка…

— Крістіан познайомилася в Америці з багатьма євреями, гадаю, це все змінює…

Я витріщився на Френсіса. Щойно ти дізнаєшся, що хтось єврей, ця людина одразу ж прибирає інакшого вигляду. Я знав Гартборна багато років, перш ніж довідався, що він єврей. І він одразу набув значно розумнішого вигляду.

Прісциллу непокоїло те, що вона не бере участі в нашій розмові. Вона невпинно рухала руками, збираючи простирадла в маленькі віялоподібні зморшки. Її обличчя латками вкривала густа пудра. Моя сестра зачесала волосся й увесь час зітхала: «Ху… ху… ху», — а її нижня губа тремтіла.

— Пам’ятаєш, як ми ховалися в крамниці? — запитала вона мене. — Пригадуєш, частенько лягали на полиці під прилавком та уявляли, що прилавок — це корабель у морі, а ми спимо на ліжках у каюті? А коли мамуся кликала нас, ми могли зачаїтися й лежати тихесенько… це було… ох, це було так захопливо…

— А ще там були портьєри на дверях, ми ховалися за ними: щойно хтось відчинить двері до крамниці — ми тихенько шасть за портьєри.

— А ті речі на горішніх полицях, що лежали там роками. Велетенські старі засохлі чорнильниці й вищерблені порцелянові дрібнички.

— Мені часто сниться крамниця.

— Мені теж. Десь раз на тиждень.

— А найдивніше те, що я завжди лякаюся. Це завжди жахіття.

— Коли вона мені сниться, — вела далі Прісцилла, — там завжди порожньо, просторо й порожньо, а в дерев’яних шкаралупках прилавка, полиць і скриньок теж нічого немає.

— Ви ж, очевидно, знаєте, що символізує вві сні крамниця? — втрутився Френсіс. — Лоно.

— Порожнє лоно, — застогнала Прісцилла. Вона знову видала кілька звуків «ху-ху-ху» і залилася слізьми, затуляючи обличчя великим відвислим рукавом моєї піжами.

— Які дурниці! — промовив я.

— Ні, не порожнє. У ньому є ви. Ви згадуєте своє життя в лоні.

— Безглуздя! Як ти можеш пам’ятати це? І, хай там як, хто може це довести? Прісцилло, а тепер припини, тобі вже час лягати спати.

— Я спала цілий день і тепер не зможу заснути…

— Зможете, — заспокоїв Френсіс, — у шоколаді була снодійна пігулка.

— Ви накачуєте мене наркотиками. Роджер намагався отруїти мене…

Я подав Френсісові знак вийти з кімнати, і він послухався, бурмочучи собі під ніс вибачення.

— …Ох, і що ж мені тепер робити…

— Лягай і спи.

— Бредлі, ти ж не дозволиш їм визнати мене божевільною, правда? Роджер якось сказав, що я несповна розуму й він визнає мене божевільною та замкне, куди треба.

— Це його треба визнати божевільним і замкнути.

— Бредлі, що зі мною буде? Я муситиму накласти на себе руки, нічого іншого мені не залишиться. Я не можу повернутися до Роджера, він з’їдає мій мозок, зводить мене з розуму. Він ламав речі, а потім казав, що це скоїла я й забула.

— Він дуже погана людина.

— Ні, це я погана, так, погана, я казала йому такі жорстокі слова. Упевнена, що він гуляє з дівчатами. Якось знайшла в нього носовичок, а я сама користуюся лише серветками.

— Заспокойся, Прісцилло. Я принесу тобі подушки.

— Потримай мене за руку, Бредлі.

— Я й так тримаю!

— Якщо хочеш убити себе — це божевілля?

— Ні. Але ти не хочеш себе вбивати. Це просто незначна депресія.

— Депресія! Ох, якби ти тільки знав, що я відчуваю. Мені здається, наче я вся зроблена зі старого дрантя, я труп зі старого дрантя. Ох, Бредлі, не залишай мене, інакше я втрачу глузд цієї ночі.

— Пам’ятаєш, як ми, коли були дуже маленькими, казали мамусі не спати цілу ніч і стерегти нас? Вона обіцяла, що так і вчинить, а наступної миті ми вже спали й вона тихенько йшла геть.

— І нічник. Бредлі, як гадаєш, можна мені ввімкнути нічник?

— У мене його немає, а зараз уже пізно. Завтра я куплю тобі нічник. Там, біля ліжка, є