Френк Херберт - Єретики Дюни

тіло носаком чобота, відкривши обличчя: витріщені очі, вищирені зуби. Люцілла пізнала одного з охоронців периметра, що, згідно із записами Твердині, прибули сюди разом зі Шванг’ю.

— Їхній головний агент, — промовив Теґ. — Патрін ним зайнявся, а потім ми натягли на нього один із моїх одностроїв. Цього вистачило, щоб ошукати лицеплясів, бо ми не дали їм змоги побачити обличчя перед нападом. Не мали часу зробити копію пам’яті.

— Ти знаєш про це? — Люцілла була вражена.

— Беллонда вичерпно мене проінформувала!

Зненацька Люцілла розгледіла глибше значення Теґових слів. Придушила раптовий вибух гніву.

— Як ти дозволив одному з них вийти на дворик?

Теґ відповів м’яким тоном:

— Тут мав доволі пильне заняття. Я мусив вибирати, і вибір виявився правильним.

Вона не намагалася приховати свій гнів.

— Вибір полягав у тому, щоб дозволити Дункану самому собі давати раду?

— Залишити його під твоєю опікою чи дозволити іншим напасникам пробратися всередину й закріпитися там. Ми з Патріном тяжко напрацювалися, очищаючи це крило. Роботи було по вуха. — Теґ зиркнув на Дункана. — Він дуже добре впорався завдяки нашому вишколу.

— Це… це створіння ледь не дорвалося до нього!

— Люцілло! — Теґ труснув головою. — Я розрахував час. Ви вдвох могли витримати там щонайменше хвилину. Я знав, що ти б перекрила дорогу цьому створінню і пожертвувала собою, щоб урятувати Дункана. Ще двадцять секунд.

Почувши Теґові слова, Дункан звернув сяючі очі на Люціллу.

— Ви б це зробили?

Коли Люцілла не відповіла, за неї відповів Теґ:

— Вона б це зробила.

Люцілла не заперечила. Та тепер згадала неймовірну швидкість, з якою рухався Дункан, блискавичні зміни його атаки.

— Бойові рішення, — промовив Теґ, дивлячись на Люціллу.

Вона погодилася. Як зазвичай, Теґ зробив правильний вибір. Та вона знала, що їй доведеться зв’язатися з Таразою. Прискорення прана-бінду в цьому гхолі перевершило все, чого вона очікувала. Завмерла, коли Теґ випростався у пов­ній готовності, скерувавши погляд на двері позаду неї. Люцілла обернулася.

Там стояла Шванг’ю, за нею Патрін з черговим тяжким лазерострілом при плечі. Люцілла зауважила, що дуло лазеростріла було скероване у Шванг’ю.

— Вона наполягала, — сказав Патрін. На обличчі старого ад’ютанта з’явився гнів. Глибокі зморшки обабіч уст вказували вниз.

— Дорога до південного бункера всіяна тілами, — озвалася Шванг’ю. — Твої люди не дають мені зробити огляд. Наказую тобі негайно скасувати це розпорядження.

— Ні, доки мої чистильні команди не закінчать роботи, — відповів Теґ.

— Там досі вбивають людей! Я це чую! — У голосі Шванг’ю з’явилася їдка нотка. Вона глянула на Люціллу.

— А ще ми там допитуємо людей, — промовив Теґ. Шванг’ю перевела погляд на нього.

— Якщо тут занадто небезпечно, ми заберемо цього… цього хлопця до мого помешкання. Негайно!

— Ми цього не зробимо, — заперечив Теґ. Його голос був негучним, але твердим.

Шванг’ю застигла від невдоволення. Кісточки Патрінових пальців, затиснутих на лазерострілі, побіліли. Шванг’ю перебігла поглядом по лазерострілі, зустрілася очима з Люціллою, в якій прочитала оцінювання. Дві жінки дивилися одна одній в очі. Теґ трохи почекав, тоді сказав:

— Люцілло, забери Дункана до моєї вітальні. — Кивнув на двері позаду себе.

Люцілла послухалася, весь час тримаючись так, щоб власним тілом загороджувати Дункана від Шванг’ю.

За зачиненими дверима Дункан сказав:

— Вона ледь не назвала мене гхолою. Справді сама не своя.

— Шванг’ю випустила дещо з-під контролю, — погодилася Люцілла.

Озирнулася довкола, оглядаючи Теґову вітальню. Вперше побачила цю частину його помешкання: внутрішню башарову святиню. Вона скидалася на її власне житло — та сама суміш упорядкованості та хаотичного безладу. Котушки для читання звалені купою на маленький столик поруч зі старомодним кріслом, оббитим м’якою сірою тканиною. Котушковий рідер відсунутий убік, наче його користувач вийшов на мить, збираючись невдовзі повернутися.

Чорний формений піджак башара лежав на твердому кріслі поблизу, на ньому — швацьке приладдя у малій відкритій коробочці. На манжеті піджака можна було розгледіти старанно залатану дірку.

Сам собі зашиває.

Такого вона від знаменитого Майлса Теґа не сподівалася. Якби раніше про це задумалася, то вирішила б, що це входить до обов’язків Патріна.

— Шванг’ю впустила напасників, чи не так? — спитав Дункан.

— Це зробили її люди. — Люцілла не приховувала гніву. — Вона задалеко зайшла. Угода з тлейлаксу!

— Патрін її вб’є?

— Не знаю, і мені байдуже до цього!

За дверима гнівно озвалася Шванг’ю, її голос був гучним і дуже виразним:

— Ми маємо просто чекати, башаре?

— Можеш іти, як тільки забажаєш. — Це був Теґ.

— Але ж я не можу ввійти до південного тунелю!

Шванг’ю говорила роздратовано. Люцілла чомусь була певна, що стара поводиться так навмисне. Що вона планує? Теґ мусить бути дуже обережним. Він вчинив мудро, показавши Люціллі прогалини в контролі Шванг’ю, але не дослідив ще всіх її ресурсів. Люцілла міркувала, чи не слід їй залишити Дункана тут і піти до Теґа.

— Можеш іти, але не раджу тобі повертатися до свого помешкання, — відповів Теґ Шванг’ю.

— Чому ні? — Голос Шванг’ю звучав так, наче для неї це було несподіванкою, справжньою несподіванкою, і вона не дуже добре це приховувала.

— Хвилиночку, — сказав Теґ.

Люцілла почула якісь далекі крики. Поблизу пролунав гучний вибух, тоді ще один, дальший. З одвірка Теґової вітальні здійнялася курява.

— Що це було? — Шванг’ю спитала надто голосно.

Люцілла перемістилася так, щоб стояти між Дунканом і стіною, яка прилягала до коридору.

Дункан пильно вдивлявся у двері, його тіло було готове до оборони.

— Перший вибух був тим, чого я чекав, — це знову Теґ. — А другий, боюсь, тим, чого не чекали вони.

Поблизу прозвучав свист, достатньо гучний, щоб заглушити все сказане Шванг’ю.

— Усе, башаре! — Патрін.

— Що відбувається? — зажадала Шванг’ю.

— Перший вибух, дорога Превелебна Мати, — це твоє помешкання, знищене напасниками. Другий вибух — це ми знищили напасників.

— Я саме отримав сигнал, башаре! — знову Патрін. — Маємо їх усіх. Спустилися з не-корабля човником, як ти й передбачав.

— Корабель? — Теґів голос був повний гнівної вимоги.

— Знищений у мить проходження через просторову складку. Ніхто не вцілів.

— Ви дурні! — заволала Шванг’ю. — Знаєте, що наробили?

— Я виконав наказ захищати цього хлопця від будь-якого нападу, — промовив Теґ. — До слова, хіба в цей час ти не мала бути у своєму приміщенні?

— Що?

— Полювали на тебе, коли підривали твоє помешкання. Тлейлаксу дуже небезпечні, Превелебна Мати.

— Я тобі не вірю!

— Пропоную тобі глянути самій. Патріне, пропусти її.

Слухаючи, Люцілла зрозуміла не лише вимовлені вголос слова, а й безмовні аргументи. Ментатові-башару довіряли тут більше, ніж Превелебній Матері, і Шванг’ю це знала. Її охопив відчай. Розумним було б підказати їй, що її житло знищене. Та вона могла не повірити. На чільне місце у свідомості Шванг’ю вийшла думка, що і Теґ, і Люцілла здогадалися про її участь у нападі. Годі й казати, скільки ще людей збагнули це. Патрін, вочевидь, знав.

Дункан вдивлявся у зачинені двері, ледь схиливши голову праворуч. На його обличчі вимальовувався зацікавлений вираз, наче він