Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

— Ні-і-і… Тік! Він би тобі допоміг. Ти, віддавши йому свій речовий мішок, може, не відставав би весь час.

— Ха-ха-ха! — засміявся Йонел, перекривившись на обличчі. — Як дотепно! Жаль, що Дан не захопив із собою чухального порошку…

— Хто тобі сказав, що це дотеп?

Лучія, цілком переконана, що останній пункт у програмі привалу будь-що повинен бути дотриманий, зупинила традиційну сварку новиною, врешті, не дуже втішною.

— Залишається п’ять хвилин!

— Всього п’ять хвилин? — прикинувся дуже здивованим Дан. — Але ж цим двом не вистачить навіть п’яти століть, щоб закінчити сварку…

Навіть на обличчі Лучії з’явилася усмішка, але дівчина відразу ж посерйознішала.

— П’ять хвилин до відходу! Лінивці!

— Може, не завадило б використати їх якомога краще, — сказав Дан. — Наприклад… перекусити трохи. Така важка дорога попереду…

— Три шматочки цукру кожному і…

Вона зробила паузу, щоб підігріти Дана.

— І? — підозріливо поцікавився голодний.

— І… калорії просто із джерела, — вгамувала його Лучія.

— Дорога Лучіє, я просив би тебе — просвіти мене, темного, дай мені якомога більше світла, бо я стою, дурний із розумною…

— Мабуть, що так… — зітхнула вона. — Ти хотів світла, світло й матимеш. Можеш вдовольнитися променями сонця. І якщо ти схожий на Лікоссея з Нарбони, то харчуватимешся не тільки сонцем…

— Якби в нього було чорне серце… — наважився Дан.

— Ні! — зупинила його Лучія. — Це знамениті павуки. У них чорні животи: тарантули з чорними животами! А не з чорним серцем…

— А я думав, що вони, може, схожі на тебе…

Лучія дивилася на нього майже задоволено, але Дан не бачив її: він бігав переляканим поглядом по широкому пагорбу.

Уже готові в дорогу, до них підійшли Урсу і Віктор.

— Ми питали в одного чоловіка, — сказав Віктор. — Ми підемо ліворуч. До Зеноаги дорога прямо. А там знову спитаємо.

— Дорога прямо? — спантеличено спитав Дан, згорбившись під вагою речового мішка. — Мамо рідна! Якби хтось проклав тунель під цим ідіотським пагорбом, то і я сказав би, що дорога пряма. І скільки приблизно до Зеноаги?

— Кілометрів п’ятнадцять, — заспокоїв його Урсу, перш ніж перейти в голову групи.

— Скі-і-ільки? — перелякався Дан і став ніби ще нижчий, пригнутий тими п’ятнадцятьма кілометрами. — Це відплата за те, що в мене бракує сміливості! Якби я перший насмілився віддати Урсу свій багаж… так, як думав… Тепер я переконаний, Йонеле… Ти дуже сміливий!

— Ну ходімо, нічого скиглити, — підштовхнула його Марія. — Я тобі допоможу. Що в тебе взяти?

— Ось це в мене найважче… — відповів Дан, показуючи їй щось. — Я забув учора звечора в кишені. Це — найкраща бритва в перукарні. Мамо рідна, єдиний порятунок був у мене…

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — передражнила його Марія.

— Але ти не вгадала! Ні! Якщо Петрекеску піде на полювання…

— Себто ти хочеш сказати, що передаси бритву через Петрекеску? — сприйняла його всерйоз Марія.

— Знову не туди… Він — єдиний клієнт перукарні.

Дан і Марія йшли позаду. Хлопець з усіх сил намагався дотримуватися енергійного кроку дівчини з чорним, мов вугіль, волоссям. І лиш тоді, коли його витівка вдалася, Марія зупинилася, щоб посміятися вволю.

— Так мені й треба! — раптом розлютився Дан. — Мої жарти доходять дуже пізно… Ти не хочеш дати мені щось поїсти?

— Вибач, Дане. Я не чула твого жарту. Я думала про «Гігієну». Тато мені одного вечора розповідав про «Фігаро». Йому страшенно сподобалось…

— Тому він і голиться вдома… Ні, Маріє, не смійся… Скільки разів я докоряв татові за те, що він вибрав собі цю професію. А він щоразу твердить свою філософію. Каже, що, мовляв, коли людина голиться, вона скидає з себе частину суму чи злості, бо за ті кілька хвилин, поки голить бороду, то дивиться на світ трохи веселіше, і життя видається їй світлішим. Так він каже… І вбив собі в голову, ніби він апостол веселощів та доброго настрою… А я думаю, що вся його філософія — то спроба виправдати себе…

Так чи інакше, а Данові таки вдавалося триматися кроку Марії. Криза, яка, здавалося, доконує його, минулася, мов у казці. Обоє вони ступали завзято. Піднімалися на якийсь пологий пагорб. Стежка вилася крізь зарості ліщини, гілки якої обсіло різноманітне птаство. Мало-помалу обоє перестали думати про домівку. Їх полонила ця мелодія ранку, яку виводила кожна гілка. Марія час від часу заплющувала очі, аби уявити собі дивний оркестр, що складався з тисяч інструментів. Птахи й листя скорялися невидимому диригентові. Видно було, як жваво вони всі разом рухають голівками: наліво, направо, вгору, вниз, тисячі пташок у фраках та вечірніх сукнях, і мільйони-мільйони листочків вібрують у тому самому ритмі. Але чому в них вечірнє вбрання?.. Адже зараз так прозоро і рано…

Дан мовчки поминув Марію, шануючи її замрію. Він почував себе в добрій формі. Навіть наддав ходи і невдовзі наздогнав Йонела та Лучію.

— Гей, винахіднику! Ага!.. Ви сушите собі голову про сонячний штепсель?.. Пильнуйте, аби не потрапити в якусь калюжу… або в яму…

І пішов далі, так само втягнувши голову в плечі, щоб не заважати мудрій балачці інтелігентів.

Йонел і Лучія мимохіть глянули на нього. Вони обоє були надто заклопотані розв’язанням одного дуже важливого питання, аби пильнувати за всім, що відбувається довкола них.

— Справді, Лучіє… — знову почав Йонел. — Мене аж у піт кидає, тільки-но я подумаю про таке. І іншої ради нема! Тож даремно ще й ти сушитимеш голову! Для цього є абсолютно всі підстави!

— А з Віктором ти говорив? — стурбовано спитала Лучія.