Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

досі розмовляв із Баст.

Судячи з жестикуляції Діоніса та хихотіння дівчини, Закс приблизно вгадав, що саме той говорить.

— Та ж ні, — Рен провела поглядом Діке і Ньєрда, які пропливали повз та дивились одне на одного з підкресленою байдужістю, проте їхні рухи творили бездоганну гармонію. Дівчина зітхнула і продовжила: — Я б воліла, щоб ти часом говорив, що в тебе на душі.

— Справді? — голос Закса стишився і втратив знущальні нотки. — Для чого ж? Волієш побачити мене під новим кутом зору?

Хлопець зробив м’який поворот, і Рен зловила себе на думці, що вона геть не замислюється над тим, як із ним танцювати.

Вона виклично подивилася в червонуваті очі.

— Бо ти подобаєшся мені, Заку. А я подобаюся тобі.

Закс спинився першим — Рен перестала чути музику, перестала вловлювати будь-що. Він дивився на неї і не говорив нічого. А тоді раптом повернувся до танцю, так різко, як і припинив ці виважені кроки.

— То на чому ми закінчили? — шепнула дівчина, очікуючи бодай якоїсь відповіді.

— На столі Одіна.

— О боги, Заксе…

— Я ще не бог, але ти мені лестиш… Гарно говориш, Савітрі. Але навіть якщо уявити, що я

справді ]]> вподобав тебе, а ти справді ]]> змогла роздивитися в мені щось цікаве, то це однаково нічого не дасть. Нашими життями розпоряджаються сили, куди більші за те, з чим ми можемо сперечатись. Аматерасу горить відновити Нитки — і вона нічим не погребує для цього. І вона, і її соратники, розкидані по інших світах. От і все.

Мелодія розтанула останніми нотами, Закс уклонився й відступив назад.

Нова мелодія залунала тихо-тихо, а постать Закса віддалялася. Ось він уклонився Нефтіді. Ось її мідне волосся хитнулося від кивка згоди. Звичного уколу ревнощів не було.

Руку Рен м’яко підхопив Амон. Він граційно обійняв її за талію та усміхнувся.

— Рендалл, люба, потанцюємо?

Вона спромоглася на усмішку у відповідь і ступила крок уперед.

* * *

Мелодії змінювалися мелодіями, танці — промовами викладачів. Врешті Рен і не помітила, як стрілка годинника перевалила за північ. Її ноги перебували в блаженному стані між «ще один танець!» і «більше ні кроку!», зачіска розтріпалася, незважаючи на шпильки, але таємнича настоянка, якою пригостив Амон поміж танцями, змусила забувати про такі дрібниці.

— Нікс! — Рен з ентузіазмом помахала одногрупниці.

Та помітила і зграбно прослизнула між парами, обминула стіл з напоями і вмостилась у крісло поруч.

— І як, і як? Вечір вдався?

— О-о-о… так! — Рендалл зашарілась, почуваючись цілковито щасливою.

— Ось і молодець! О боги, я да-авно так не пила! Ще трохи, і Зіґфрідові доведеться тягти мене до себе додому на плечах. Як у кіно. Але це так романтично!.. Лиш у кіно. Насправжки не так — особливо коли ти замкнений у тілі підлітка й тобі потрібно нести на плечах п’янісіньку дівчину. Мабуть, краще, аби мене відніс Амон. У нього ніби міцні руки, — Нікта смикнула Рен за зап’ястя і шепнула їй у самісіньке вухо: — У вас же нічого з Амоном?

— Нічого, — машинально відповіла Рендалл.

— От і добре, — продовжила дівчина радісно. — У мене з ним теж

нічого ]]> . Правду кажучи, він мене навіть дратує. Але Стовпи б його забрали, як можна мати такі непристойно прекрасні зелені очі?.. Іноді я навіть думаю… Ох, ні, не слухай мене!

Нікта замовкла і сховала обличчя в долонях на кілька секунд, а коли знову подивилась на Рен, то була вже цілком спокійною.

— Вибач. Я сьогодні багато нервувала. Але тепер усе добре. І дякую тобі, Рен.

— О боги, за що?

— Я тебе доволі довго зневажала за розгубленість і слабкість, та насправді я нічим не краща. Мені ще сто років учитися, перш ніж зможу робити кроки сама. Тому подай мені руку. Ні, справді, я не жартую. Навіть найсильнішим часом потрібно, щоб чиясь рука висмикнула їх з темряви. Чуєш?

Рен промовчала. Тим часом Аматерасу запросила до слова гостей.

— Студенти! — одна з послів підвелась і чіпким поглядом врізалась у присутніх. Мойра зняла капюшон — і по плащу розсипалось білосніжне волосся. Обличчя скидалося на застиглу маску, вкриту товстим шаром гриму. Гострі риси й безбарвні очі додавали суворості. — Академія — це чудове місце, де — ми віримо — народиться майбутнє всіх світів. Проте наше завдання — стежити за тим, щоб її розвиток відбувався так, як потрібно…

— Потрібно кому? — бовкнув хтось із захмелілих студентів.

— Рівновазі. Раніше рівновагу вже порушували, і це ні до чого хорошого не призвело…

Рен помітила, що обличчя Аматерасу викривила незрозуміла гримаса.

— Сьогодні ми хочемо принести урочисту клятву — не руйнувати того, що вже збудовано, та підтримувати починання директорки. Але для цього потрібно захистити вас від небезпеки, яка причаїлася всередині Академії…

Ніктині очі бігали залою, наче шукали когось.

— Для створення світів потрібна гармонія. У Хаосі нема гармонії, — тим часом промовила одна з послів. — Коли Хаос оживає десь, то завихрює все навколо себе і руйнує це. Так було завжди.

Усі Три Гості раптом опинилися в центрі зали, хоча Рен не помітила жодного руху. Їхні білі плащі розвівалися, оголюючи кістляві руки, переплетені павутиною. Вони скидались на уламки старовинних статуй, які чомусь припасували до живого тіла. Директорка схопилась і переметнулася через стіл — тільки білі ноги майнули під подолом сукенки. Одін кинувся їй навперейми. Діта вчепилась у плече Торарея, мовби хотіла втримати бодай його на місці. Студенти метнулися до стін — усі воліли опинитися якомога далі від гостей, чия аура задзвеніла загрозою.

Мойри заговорили разом, і їхні голоси злилися в глибокий гуркіт, який гучнішав і гучнішав, заглушуючи все:

— Породження Хаосу, тобі не місце тут. Визнай це і повертайся в первородну темряву. Ми