Дмитро Чорнота - Характерник, Дмитро Чорнота

- Згоден.

- Нас двох на великий бій не вистачить. Голову тут скласти теж мала ціна. Тому думаю покласти хоча б тих чотирьох-п’ятьох, що зайдуть в дім.

- Розумно. Та є труднощі. Стріляти не можна. Будь-які крики теж буде чути, отож все потрібно зробити швидко і тихо. Але нас двоє.

- Так. Розумні сумніви. Та я домовився з Степаном. Він допоможе.

- Пфф, - усміхнувся Лесь. – З ким ти, батьку, домовився? З цим пройдисвітом? Та для нього нічого святого в цьому світі немає. Краще вже з сатаною домовитись.

- З сатаною чи ні, але цей має слабкі сторони. Він любить свою сім’ю. Але в нас є тільки матір. Сестру з нареченою Кобила десь заховав. Тому пропоную спробувати так: іди до коней, осідлай їх, приведи в порядок, прилаштуй скарб. А як закінчиш, іди в дім, нахились до мене і прошепочи щось. Зробимо вигляд, що ти знайшов дівчат, переховав їх і розказав про це мені.

- Хитка ідея.

- Пропозиції?

- Ну, кращої, мабуть, немає.

- До діла.

Северин обережно зайшов до хати і застав Степана на тому ж місці. Олександра сиділа поруч і на її щоках було видно сліди від сліз. «Кляті переплетіння доль», - подумав Паливода.

- Коли гості прийдуть, зустрінеш їх ти, Олександро, - почав Северин. – Постарайся, аби вони зайшли першими, а сама залишись на подвір’ї. В хаті тобі робити нічого. А ти, Степане, вдариш ножем найближчого до себе як тільки всі зайдуть. Далі справа наша. Зрозуміло?

- Я маю першим вдарити?

- Так. Це буде нам сигнал. З рештою ми розберемось самі. Не втручайся. Чи ти щось маєш проти?

- Та ні. Як скажете.

Северин трохи нервував через ситуацію, що склалась. Були навіть думки покинути те все і просто піти. Але не міг він залишити все як є. Вже не міг. Однак, багато різних «якщо» в плані вбивства татар не давали козакові спокою. Якщо татар не прийде більше, ніж зазвичай, якщо решта залишиться не за парканом, а зайде у двір, якщо Степан чи його матір не втнуть якоїсь дурниці, якщо Степан вже залишив якийсь знак для татар, що тут небезпечно. Хоча, залишити ніякого знаку він не міг бо був під наглядом. Проте, можливий варіант, що господар мав залишити знак, що все добре, а не залишив його і татари попереджені. Думки роїлись в голові Паливоди. Це йому не подобалось. Чомусь він був менш впевнений, ніж зазвичай. Таких «якщо» та «але» в будь-якій небезпечній ситуації повно. Тож не потрібно так переживати. Бували ситуації і гірші. Чи то, може, він за малого Леся переживав. Раніше Северин належав тільки самому собі. Так, від нього та його рішень залежали життя, коли його призначали отаманувати над якимось загоном під час походу чи ще коли, але то інше. Він командував, в більшості своїй, досвідченими воїнами, які знали на що і заради чого йдуть. Та й самі вони були ще тими зарізяками. А тут зовсім ще молодий хлопчина, життя якого залежить від нього, Северина. І приймаючи рішення залишитись і дати бій ворогові, він наражає малого на небезпеку. Чи така вже виправдана ця небезпека? До того ж Лесь ще погано навчений для бою. А це збільшує ризик.

В результаті своїх роздумів Паливода, все-таки вирішив, що ризик виправданий, а Лесь хлопець тямущий і кмітливий. Тому, з божою поміччю, в них все вдасться.

За роздумами Северин і не помітив як на порозі з’явився Лесь. Хлопець поволі підійшов і прошепотів козакові на вухо: «Галас вже якийсь чути по хуторі. Мабуть, гості от-от будуть тут».

- Добре, дуже добре, - з удаваним задоволенням доволі розмашисто сказав Паливода. – Отож, Степане, мій молодий джура знайшов твоїх дівчат.

В цю мить характерник уважно дивився в очі Кобилі і, сконцентрувавшись, зміг перехопити уривки думок Степана. Звісно, Степан подумав про Олену та Орисю, згадавши, в тому числі, і місце, де вони перебували. Саме це зміг побачити і Северин.

- Не переживай, - почав хитрувати козак, - ми тримаємо їх в приємнішому місці, ніж та тісна темна комора, в якій вони перебували раніше.

Сумніви Степана розвіялись. Він і справді ховав дівчат в таємній коморі однієї з покинутих хат.

- Я сподіваюсь, ви їх сховали достатньо добре аби ті людолови не змогли відшукати? – тривожним голосом запитав Кобила.

- Ще раз кажу, не переживай. Та й чому б це татарам їх шукати? Вони в хуторі не вперше. Знають вже які будинки покинуті і хто тут живе.

- Так то воно так, але від тих псів можна чого завгодно чекати.

- Псів? Та в тебе з тими псами більше спільних справ, ніж з будь-ким іншим. Ти он з матір’ю своєю розмовляєш з меншою повагою, ніж з ними. Хм, псів, - лукаво всміхнувся Паливода.

Кобила на те нічого не відповів. В його голові заграла завірюха виправдань, та чи то він не зміг вихопити серед них більш поважну, чи зрозумів, що будь-яке виправдання в даній ситуації не може бути поважним.

- Справа тільки в тім, - продовжив Северин, - що тільки ми двоє знаємо де саме заховані дівчата. А заховані вони так, що самі вийти не зможуть. Води в них небагато, а їжі взагалі немає. Тому у твоїх інтересах аби ми залишились живі.

Олександра, з того часу як прийшов Лесь, не сказала ні слова. Лиш зітхала, тихенько охала та переводила погляд від Степана до Северина і навпаки. А почувши новину, що її дочка з майбутньою невісткою ув’язнені невідомо де, почала дихати швидше та пошепки молитися.