Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

пальці, мов кігті, і корчить груди. Наче воїн старовіку, кидає бойовий вигук ворогові в лице: «Над дияволом кріштендан!» Коли незрозуміле слово виривається з уст – уже ніби гудуть арбалети, фуркотять пошпурені барди, свистять стріли, а всі біси, чортенята, наслання, мольфари, мольфарки, упириці, видойниці тікають з переляку рвати волосся. Ще мить – і почуєш їхні зойки та писки. Коли вже все добре, дідуган ні на кого не дивиться, нікому не відповідає, ні з ким не прощається, квапливо виходить із хати.

А ще інший – сухенький, невисокий, розважний, з маленькими темними мудрими очима, як старий бувалий священик, що поспішає. Цей поспішно торочить примівки, вираховує неприятелів. При виклинанні підвищує голос. Переконує наслання розсудливо. Цим добивається свого, закінчивши обряд, не забуде взяти «належність», інакше примівка не вдасться – як то кажуть, «не фолоситси» не комизиться, – і швидко йде далі.

Бувають і геть інші примівники. Такі, чия очевидна перевага над людьми, а часом виняткове становище приводять до надуживань. Коли в них з’являється охота чи потреба, насміхаються з людей, навіть висміюють їх. До таких належав той дивак і волоцюга з Криворівні, з ґаздівського роду, що його прозивали Карабелюком. Хоча Карабелюк змарнував увесь маєток на гулянках, однак як чоловік, що знався на лікуванні та заклинаннях, як бувалець і мудрець, як то кажуть глибокоукий глибоковчений, користувався повагою. Пісень і оповідок знав стільки, як ніхто в цілій Криворівні. Навчав людей старих молитов. Кожна молода пара ішла до нього перед шлюбом для того, щоби їх проекзаменував і поблагословив по-своєму. Іноді він себе мордував і сушив постами, ходив поважний, замріяний, заглиблений у себе. Іншим разом надмірно пив, блазнював, насміхався з усіх, хто йому трапиться. Тоді постійно роздумував над тим, як би когось добре висміяти й обвести довкола пальця, щоби потім можна було цим похвалитися. Якщо його хтось образив, то міг бути впевнений, що при нагоді Карабелюк висміє його якось болісно і незвичайно. У той час, про який ми говоримо, Карабелюк був старий, сухорлявий, смаглявий. Виглядав убого, але поважно. Його ліва повіка мала таку властивість, що сама закривалася, і зазвичай, щоб її підтримати, він підв ’язував її білою ганчіркою. З-під ганчірки дивилося нерухоме око.

Прийшов якось Карабелюк до жидівської хати до корчмаря, на якого мав якусь образу. Сидить і мовчить. Втупився у жида. Раптом як крикне з жахом: «Люди божі, жиди дурні, та ж у вас під ліжком сам чорт сидить, а ви його терпите!» Зірвався Карабелюк з місця, шматка підтягнулася догори, повіка опала. Доки жиди мали час спам’ятатися, Карабелюк увірвався до спальні просто до ліжка з вереском: «Я тебе викликаю, я тебе виклинаю!» Настрашений тим чорт (ропуха, що її підкинув сам Карабелюк) скаче як шалена. Корчму охоплює страх. «Трудний чорт, тьху, – зітхає Карабелюк, – око горілки давай». Зручно всідається на кріслі. Нажаханий корчмар приносить горілку. Карабелюк, поволі попиваючи, виганяє чорта, який прибрав образ ропухи. «Очистив вам хату». Жиди здвигають плечами, переглядаються, дякують Карабелюкові, перепрошують його: «Не гнівайся, Васильку, відтепер ми вже побратимчики». Запрошують, щоб іще колись заглянув. Добряче підпилий Карабелюк виходить із корчми. Має що розповідати.

А вже зовсім інший – той сивенький дідок із блакитними очима, з Кошелева на Забродді. Невеликий, але міцний. Ніде його не видно, весь час він у лісі, пересиджує у діброві. І так собі щось у лісі майструє. Чули, що скликає там на сейм змій і гадюк. Приходить до нього син хворої. Ледве розшукав. Умирає мати від укусу змії. Цілий тулуб опух. Дідок питає сухо: «Воду маєш?» Отримавши воду, поволі йде в гущавину. Зникає там, не чутно звідти ані слів, ані навіть шепоту. Досить довго його нема. Врешті виходить дідусь – аж перемінився. Розмріяні очі лагідно світяться, беззахисне обличчя дідка посміхається. Запевняє хлопця: «Іди собі, синку, все вже добре». Син приходить до хати. Мати від тієї миті, коли дідок замовив, крутиться здорова по хаті. Раптово полегшало. Дякує Богові за порятунок.

* * *

Щоб це бодай якось зрозуміти, треба знати, що чарівник наближається до кожної істоти, як до одиниці зі своїми окремими законами, а лісові звірі, кожен їх вид, мають своє окреме буття, свої права, своє святкування і своїх святих поводирів. Так само, що вовки, що сарни, лиси, олені, куниці, ласки, а ще гади. До гадів сходить їхній ангел у короні, який береже їх від порушення законів. Якщо хтось із них порушить закон, то не піде разом з іншими зимувати на той світ, а залишиться тут – задерев’янілий, напівмертвий і засохлий, мов патик серед кущів. Бо ангел у короні не візьме його під свою опіку, як усю громаду тих, хто дотримується закону. Саме до цього ангела звертається примівник від змій, і тоді ангел-гад бере його за руку і проводить своєю територією серед гадячого народу. Деякі з них ще несвідомо сичать, можуть навіть укусити, але всі слухаються ангела-гада і щадять примівника.

Магія має значення не тільки у небезпечних і ризикованих справах, вона проникає і до найдрібніших щоденних занять. Усюди самотність стикається з найширшою спільнотою то з цікавості, то з почуття спорідненості, починаючи від прядіння, гри на скрипці й різьби по дереву, словом, від усіх ручних ремесел аж до таких занять, як сплав дерева на повних водах. Від хмар і вершин до нір та зміїних сховків. Люди, які є відважно самотніми, а тому – незмінно суспільними, знають свої витоки.

Однак у наші часи магія поступово зникає, ніби гірський час накрив усе одною сягнистою хвилею. Там, де віщуни й починачі воювали за світло і свободу, де мольфари метали отруйні стріли, показуючи, що найнебезпечнішими є стріли духовні, де точилися міжусобні битви починачів і мольфарів, тепер тільки трави гойдаються і шумлять рештки лісу, а Варитин, Черемош, Бережниця та Рабинець вигравають наче б так само, як завжди.

Коли ж рештки самотності будуть витіснені з гір, сам гірський час теж заховається під землю.

Про громового віщуна

Самотність та її дари дрімають у тому, хто її зазнав, і чекають. З пульсів гірського часу, з підземного моря вириваються її струмені.

Не оминули вони і Шумеєвого Фоки. Та відзначаючи свята, ревно і з усвідомленням того, що їх треба вберегти й навіть відроджувати, він відрізнявся від інших ґаздів тільки тим, що особливо урочисто святкував усередині серпня день свого патрона Фоки8.

Тоді він залишався наодинці з ватрою десь на далекій полонині під