Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

позапланових сеансів, і мені було вкрай важко переконати її не кидати групові заняття. У неї з’явилися тривожні фізичні симптоми — головний біль (її батько помер від раку мозку), біль у спині та задишка, а ще вона страждала від нав’язливої думки, що в неї також рак. Від того часу як у неї з’явилася фобія, пов’язана з лікарями (вона боялася піти на прийом до лікаря, бо соромилася свого тіла, а найбільше переживала через огляд живота), я просто не міг її заспокоїти.

Спостерігаючи за тим, як Карлос марнів, Бетті згадала, як її батько протягом дванадцяти місяців перетворювався з огрядного чоловіка на скелет, замотаний у великі складки зайвої шкіри. Хоча вона й визнавала, що ця думка позбавлена здорового глузду, але від часу смерті батька Бетті уперто вірила, що втрата ваги зможе зробити її вразливою для раку.

Також у неї були неприємні спогади про втрату волосся. Коли вона вперше відвідала групу, Карлос (у якого після хіміотерапії випало все волосся) був у перуці, але у той день, коли він розповів про свою хворобу, він прийшов лисим. Бетті була страшенно налякана і згадала, як батька поголили перед операцією на мозку. Вона пам’ятала, як перестрашилась, коли під час попередньої дуже суворої дієти почала втрачати волосся.

Ці тривожні почуття надзвичайно ускладнювали проблеми, пов’язані з зайвою вагою. Нам потрібно було звернути увагу, що не їжа була єдиною формою насолоди і що це не єдиний метод заспокоїтися і позбутися самотності, і що не лише худорба спричиняла біль через смерть її батька, але також вона страждала від підсвідомого відчуття, що втрата ваги призведе до її власної смерті.

Поступово сильний страх Бетті вщухав. Вона ніколи раніше не говорила відверто про свої проблеми: можливо, їй допоміг катарсис[14]; можливо, для неї корисно було визнати магічну сутність її думок; можливо, деякі з її шокуючих ідей зникли, бо ми відверто обговорювали їх у спокійній атмосфері.

У цей час дуже допоміг Карлос. Батьки Бетті заперечували, аж до самого кінця, усю серйозність хвороби її батька. Таке суцільне заперечення завжди погано впливає на тих, хто залишається жити, і Бетті не була готова до його смерті, до того ж вона не мала можливості попрощатися з ним. Але Карлос розробив зовсім інший підхід до розуміння смерті: він був сміливим, розумним, відкритим до почуттів, викликаних хворобою, та усвідомлював наближення власної смерті. Більше того, він украй добре ставився до Бетті — можливо, тому, що знав, що вона — моя пацієнтка, можливо, тому, що вона пристала на його запрошення, коли у нього був напад щедрості («у кожного є серце»), а можливо, просто тому, що йому завжди подобалися повні жінки (і це, мені навіть соромно казати, я завжди вважав доказом його збочення).

Бетті мала відчувати, що перешкоди на шляху до ідеальної ваги можна легко усунути, і її стан свідчив, що головний етап ось-ось мав початися. Я був вражений масштабами і складністю підготовчих заходів.

По-перше, вона приєдналася до програми лікування розладів харчування в клініці, де я працював, і виконала всі їхні складні умови, разом з комплексними фізичними вправами та батареєю психологічних тестів. Потім вона вичистила всю квартиру від шкідливої їжі — викинула всі банки, всі пакети, всі пляшки. Вона спланувала альтернативні соціальні заходи, бо відмова від ланчів та обідів значно зменшила кількість її зустрічей з людьми. На мій подив, вона долучилася до танцювальної групи і навчилася виконувати швидкий танець (а ця дамочка не з боягузливих, подумав я), а ще щотижня брала участь у змаганнях з боулінгу — вона пояснила це тим, що її батько часто водив її на боулінг, коли вона була дитиною. На додачу вона купила вживаний велотренажер і встановила його навпроти телевізора. Потім вона попрощалася зі своїми старими друзями — останні чипси «Гренні-Гуз», остання упаковка шоколадного печива «Містер Філдс» і, найважче з усього, останній пончик у медовій глазурі.

Крім того, Бетті проходила важливу психологічну підготовку, яку вона могла описати як «збирання внутрішньої рішучості», і чекала доречного моменту, щоб розпочати дієту. Моє нетерпіння зростало, і я розважав себе, уявляючи величезного японського сумоїста, який вимірює кроками майданчик, займає позицію, бурмотить щось, готуючись до бою.

Раптом вона зрушила з місця! Сіла на рідку протеїнову дієту Optifast, перестала їсти тверду їжу, крутила педалі велотренажера сорок хвилин щоранку, проходила пішки три милі кожного дня, займалася боулінгом і займалася танцями раз на тиждень. Її жирова оболонка почала танути. Вона стала худнути. Від неї відламувалася і відпадала її вага. Незабаром цілі фунти стікали в потічках поту — один, два, три, чотири, а інколи й п’ять фунтів зникали за один тиждень.

Бетті починала кожне наше заняття зі звіту про свої досягнення: мінус десять фунтів, двадцять, двадцять п’ять, тридцять. Вона схудла до двохсот сорока фунтів, потім до двохсот тридцяти, а відтак стала важити двісті двадцять. Здавалося, що це неймовірно швидко та просто. Я був радий за неї і хвалив її щоразу, тішачись її успіхам. Але в ті перші тижні я чув, як мій голос безжально шепотів мені: «О Боже, якщо вона худне так швидко, то можна тільки уявити, як мало вона їсть!»

Минали тижні, а вона не зупинялася. Через три місяці вона важила двісті десять фунтів. Потім двісті! Вона втратила п’ятдесят фунтів! Але вона хотіла ще більше. Напруга зростала. Інколи вона приходила до мене вся в сльозах, нічого не ївши протягом тижня і нічим не компенсуючи зниження ваги. Втрата кожного грама була тепер справжньою мукою для неї, але Бетті вперто не полишала дієти.

Це були кошмарні місяці. Вона все ненавиділа. Її життя перетворилося на жах — огидна рідка їжа, велотренажер, муки голоду, диявольські гамбургери в рекламі «Макдоналдза» по телевізору, і запахи, запахи повсюди: попкорн у кіно, піца в боулінг-клубі, круасани в торговому центрі, краби на Риболовецькому причалі. Чи було десь у світі місце без запахів?

Кожен день був жахливим. Її нічого не тішило в житті. Інші члени програми зі зменшення ваги здалися, але Бетті — ні. Я поважав її за це.

Я також полюбляю попоїсти. Часто мені цілий день хочеться якоїсь особливої їжі, і, коли бажання стає нестримним, ніщо не може зупинити мене від походу до китайського ресторану чи італійського буфету. Але, поки тривало важке випробування Бетті, я почав відчувати провину, коли їв, — так, ніби я діяв проти неї. Коли я сідав поїсти піци, чи пасти аль песто, чи млинців енчилада, чи німецького шоколадного морозива, чи якоїсь іншої смакоти, яку любила Бетті, я відразу згадував про неї. Я здригався, коли думав про те, що вона їсть через свою дієту. Інколи я відмовлявся від