Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Мене нікому зустрічати. Правда, черничка сподобалась. Біля труни прапорщика Безсалого псалтир читала. Молоденька така, красива, але вона не прийде. Черничкам їхній устав забороняє зустрічі з мужчинами.

Хтось, жартуючи, порадив:

— А ти, Глібе, без уставу дій. Вони, черниці, добрих хлопців дуже навіть поважають. А коли й трапиться якийсь гріх — замолять. Вони на це діло майстерниці — гріхи замолювати.

— Води б напитися. Фляга моя порожня,— сказав Метелик, ні до кого не звертаючись.

— Скоро станція. Кажуть, десять хвилин чи навіть довше стояти будемо. От і набереш. Вода тут добра. До війни я бував у цих краях. В економії працював на цукровому заводі. Завод тут знаменитий. Садів багато. Завжди, бувало, на базарах і на станціях яблук — гори.

Незабаром показався димар цукрового заводу, величезні бурякові плантації, а ген там за ними ледь виднілося село, заквітчане фруктовими садами.

— Савелію, чуєш? Вставай яблука їсти,— термосив Кузьма свого друга, і той, прокинувшись, спокійно перепитав:

— Яблука? Та я, сказати тобі правду, не дуже їх поважаю. Ось коли б молочка парного,— молочка я б випив.

— Тут ми всього дістанемо.

Поїзд зупинився. З вагонів вискакували солдати, бігли за одноповерхову будівлю станції, де стояли селянки з яблуками, грушами, молоком, хлібом, пирогами...

— Ей, держи, держи його! — гукала жінка, і Метелик побачив хлопчика, за яким погналося кілька чоловік. Впіймавши, вони почали одразу його бити.

— Де воно взялося, прокляте! — кричала молодиця, тримаючи в руках одібраний у хлопця шматок добре засмаженої курки.— Яблука в садах обтрушують, тут тягнуть з корзин! Повбивати їх, падлюк!

— Такий не тільки з корзини, а, чого доброго, і гаманець з кишені поцупить.

— Провчити його!

— Щоб іншим не кортіло^

— Бий його, негідника!

— Глуши!

Хлопчика жорстоко били, доки не впав він, знесилений, людям під ноги.

— Хоч би здохло, прокляте! Життя від них немає. Б'ють їх, а вони живучі, мов кошенята. Дайте йому гарненько, іще, іще! — заохочувала молодиця, але помітивши перед собою Метелика, люб'язно запропонувала йому: — Може, солдатик курятини покуштує? Недорого. Жирненький шматочок.

— Не смійте бити хлопчика! — закричав Метелик.— Не смійте!

Люди розступились. На землі лежав босоногий підліток, затуляючись від ударів чорними, давно не митими руками.

Його вже ніхто не бив, а він, зіщулившись, все ще лежав у пилюці. Метелик взяв хлопчика за руку, і той застогнав:

— Не бийте, не бийте, дядечку! Я більше не буду. Не буду...

Метелик підвів його на ноги, і всі побачили, як в очах солдата засвітилися здивування й радість.

— Володю! Синок!..

Обличчя хлопця було спотворене пилюкою й кров'ю. Розгубившись, він кілька секунд стояв мовчки, потім кинувся до солдата, чорними рученятами обхопив батькову шию. Солдат, з очима, повними сліз, обіймав сина, дивився на людей, що перед цим били хлопчика, і вони одвертались, вражені несподіваною зустріччю батька з сином, відходили геть, соромлячись своєї недавньої розправи.

— Ходімо, синку, води дістанемо, обмию тебе, з собою візьму... Разом... Тепер ми вже будемо разом.— І він повів Володю до крана з водою. їх проводжали співчутливими поглядами,^ і навіть ті, що за хвилину перед цим бажали хлопчикові смерті, зараз говорили щирі, теплі слова.

— Бачиш, де його батько? А мати, певно, померла. Ось воно й виходить... Нема куди хлопчикові голову прихилити. Ні батька, значить, ні матері. Мимоволі красти почнеш, щоб з голоду не загинути. Даремно хлопчика так побили.

— Нічого, присохне, як на цуценяті... Радість для нього яка — батька зустрів! Рідного батька!

У вагоні з'явився ще один пасажир. Суворий і мовчазний Савелій подивився на Володьку, посміхнувся в бороду, ласкаво сказав:

— Нічого, синку, поїдеш з нами. Ми тепер кривдити тебе нікому не дозволимо.— І він, витягнувши з кишені велике рум'яне яблуко, дав його хлопцеві.

— їж, малий, та не падай духом. Я теж ось молоком підкріпився: смачне на цій станції молоко, дешева,— і він знову ліг, а Метелик, вийнявши з речового мішка шмат хліба, дав його синові, розшукав потім завалящу грудочку цукру — теж віддав Володі. Той з жадністю їв хліб, позираючи на батька підбитим, криваво-фіолетовим оком.

— Ви, тату, додому плітуете? — спитав хлопчик, і Метелик здивовано глянув на сина.

— Як ти сказав? Плітуете? Це ж хто тебе навчив таких слів?

— А шпаиа,— відповів Володя і, трохи зніяковівши, пояснив: — Хлопці такі, безпритульні.

Син, наївшись хліба, ліг і швидко заснув. Зворушений сидів біля нього Метелик і, ні до кого не звертаючись, говорив:

— Сина ось зустрів, а дружина... Може, в Сибіру, може, в тюрмі померла — нічого невідомо. Адреси нема, і звісток від неї ніяких. Де її шукати? В кого питатися?

— Спитаєш у Софії Ізарової. Без її участі тут діло не обійшлося. Спитаєш у неї добре — скаже... Вони, буржуї, тепер стали полохливі і солдатів побоюються... Все тобі скаже.

Поїзд мчав степом. Вдалині кружляла галич. На обочинах дороги мелькали телеграфні стовпи, а на проводах де-не-де чорніли самотні яструбки.

Солдати товпилися біля розчинених дверей. Ще кілька перегонів — і вони під'їдуть до невеликої слобідської станції Но-воборисівка, де, очевидно, багатьом із них пощастить зустрітися з своїми рідними. Майбутня зустріч хвилювала солдатів.

— Чи знають у слободі про наш ешелон? Чи вийдуть нас зустрічати? — хвилювався Кузьма Сукачов, не відриваючи очей від тополь, що ховали в своїй зелені маленьку станцію.

Минули будку залізничного обхідника. Блиснула Ворскла, звиваючись у берегах, що позаростали очеретом, вербами та лозою. На маленькій "душогубці" плавав рибалка, закидаючи сіть; на березі якась жінка полоскала білизну, а потім вибивала її дерев'яним праником.

— Риба в нашій річці водиться добра. Як закінчимо війну та зостанемося живі, приїжджай тоді до мене, Савелію, гостювати. Смачною юшкою тебе почастую.

— Приїду. Я люблю молоко, люблю юшку з окунів. А коли до юшки чарка горілки знайдеться...

— Знайдемо. Моя Марина дістане.

Через кілька хвилин поїзд підійшов до станції. Ще з вагона побачив Кузьма Сукачов багато знайомих облич, але серед них не було Марини. "Що ж це вона... Не знала, чи що? Майже всі солдатки прийшли, а її нема. Може, знову дома якесь нещастя трапилось?"

Яків Македон, не чекаючи, поки поїзд спиниться зовсім, зіскочив на ходу, і мати першою кинулась до нього в обійми. Стояв на пероні дід Михсії, приглядався до солдатів, сподіваючись зустріти Тереня.

— Дідусю, здрастуйте! — почув він знайомий голос і дуже здивувався, коли перед ним немов із землі виріс молодий, ставний солдат, зовсім не схожий на Тереня.

— Ви що, дідусю, не впізнали мене?

Дід Михей заморгав очима, губи йому затремтіли, очі налились сльозами.

— Он який ти став. Ну, здоров! — і, перехрестившись, обійняв молодого друга.— А мені кажуть у слободі: "Діду, чуєте, наші солдати з війни повертаються, ходімо на станцію". Пішки б не дійшов. Підвезли мене сюди добрі люди. І я бачу— правду говорили. Ось і тебе зустрів.— Михей витирав пальцем сльози, дивився на Тереня, дивувався, як швидко той виріс і змужнів на війні за ці роки.— А я все хворію... Сил нема. Ходити мені важко. Мабуть, скоро помру.— В словах його не було й крихти страху, коли він говорив про смерть, яку ждав спокійно, готовий зустріти її неминучий прихід.— Гостинець ось тобі приніс.— Терень тільки зараз помітив у дідусевих руках маленький вузлик з яблуками.— Ти їж, вони смачні.

Недалеко від них стояв Яків Македон з батьком і матір'ю. Підійшов до них і стривожений Кузьма Сукачов.

— Моєї Марини не бачили?

— Як же, їхала на підводі з дітьми, повинна десь тут бути.— і далекозора Македониха одразу розшукала свою сусідку.— Біля палісадника твоя Марина. Он, дивись, сидить на лавочці.

Кузьма побіг до неї.

Марина дуже хворіла і після хвороби ще не могла ходити. Боязко тулилися до неї менші діти. Та яка ж то була для них радість, коли старшенький синок вигукнув: "Тато!" — і вихором помчав назустріч. Слідом за ним побігли менші брат і сестричка, але спинились в нерішучості, очевидно, не впізнавши батька.

Кузьма перецілував дітей, підійшов потім до дружини. В очах її світилася радість. На блідому, дуже схудлому обличчі загорівся рум'янець.

— Повернувся...— І губи в неї затремтіли, потягнулися до нього гарячі руки, обняли... Але в цю радісну, здавалося б, хвилину зустрічі щось підкотилося раптом до її горла, і Марина заридала.

— Бачу... гірке життя в тебе.— Він обіймав її, ніжно гладив голову, цілував мокрі від сліз щоки.

— Слава богу, повернувся не калікою. Жити будемо... Дітей ростити будемо...— і, полегшено зітхнувши, вона додала: — Де ж твої пожитки? Збирайся... Багато солдатів повернулося з фронту до своїх родин, а я за тобою вже очі прогляділа — все нема й нема.

Підійшов до них Савелій, привітався з Мариною, поклав на лавочці речовий мішок Кузьми.

— Ти що ж це, своє добро па згадку мені залишити хочеш?

— Савелій...— сказав, звертаючись до дружини, Сукачов,— мій найкращий друг. Я з ним...

Паровозний гудок заглушив голос Кузьми.

— Попрощаємось...— і Савелій простягнув бойовому товаришеві сильну руку.— Дякую тобі, Кузьмо... За все дякую.

— І тобі, Савелію... Ось обживемося трохи, в гості приїжджай, зустрічатиму тебе, як рідного брата.

— Добре.

Обнялися фронтові друзі. Поцілувались тричі, потім Савелій сказав:

— Може, ще й побачимось коли-небудь. Прощай!

Він не міг уже догнати свій вагон і ледве встиг ускочити в останній. Стоячи біля розчинених дверей, Савелій довго дивився на маленьку станцію, що поволі зникала в густій зелені тополь.

Поїзд мчав далі, на північ.

33

Метушилися візники, одв'язуючи коней. На кожний віз сідало по кілька пасажирів.

На першій підводі їхав Яків Македон з батьками і Глібом Колмиковим. Ніхто не знав, які думи тривожили в цю хвилину душу колишнього наймита. Хто дасть йому притулок? Невже знову доведеться йти батрачити до Лук'яна Безсалого? Мовчазний і зажурений сидів Гліб на підводі.

— Як себе почуваєш? Не поранили тебя в боях? — звернулася до нього Македониха.

— Ні, обійшлося без поранень.

— А до кого ж ти зараз?..

Гліб подивився їй в очі, нічого не відповів, схилив голову. Добра Македониха зрозуміла все і тут же запропонувала йому:

— А ти у нас лишайся.