Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

- Що діяти,- сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то не можна!

- І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? - скрикнув гнівно боярин.

- Боярине,- відказав терпко Максим,- не згадуй про неї!

- А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.

- Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…?

- Якби що? Чому не договорюєш? - скрикнув Тугар Вовк.

- Нічого, нічого! Я тілько ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?

- Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?

- Направду, коли тілько буде можна…

- Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?

- Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тілько не буде якої іншої перешкоди.

- А яка ж би могла бути?

- Я… не знаю…

- Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!

- Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отсе тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.

- Нехай і так,- сказав Тугар Вовк.

- І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.

- Се розуміється само собою,- сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.

Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов звіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожда з них мов острими медвежими кігтями впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерті йому не минути, на смерть він готов віддавна,- але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність, може й життя, лежить на тім слові,- вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника,- се страшно, се мука, се гірше самої смерті. Але й сама смерть була йому тепер, після бачення з Мирославою, далеко страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і непорушно глядів на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі… Але що се таке? В тій хвилі задрижала земля, і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя,- що се таке сталося? Максим зірвався на рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Се тухольці працюють! Се вони будують оту заваду, що спинить монголів і не дасть йому бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть ворогові не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно,- він не міг висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням.

- Хлопче,- сказав він живо,- дуже впору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися відси - тут небезпечно!

Мов острі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.

- А се відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться засіками,- живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш, ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо.

- Але що ж се за вихід такий, що тілько вдень можна його знайти?

- Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді, в однім місці під верствою землі лежить велика плита. Треба винайти се місце, відкопати і відвалити плиту, а тоді ввійдемо до тісного, поміж підземні скали проробленого хідника, який виведе нас аж на гору, просто на «Ясну поляну», там, де ти недавно бачив мойого батька.

- Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! - скрикнув боярин.

- Добре тобі мовити, боярине, тілько одно забув, що село згоріло, плоти і будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?

- Га, нехай буде й по-твойому,- сказав вкінці боярин.- Іду звістити про се Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тілько, небоже, ти все-таки лишишся під вартою, бо скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі, і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерті не минеш.

- Я се давно знаю, боярине! - сказав безжурно Максим.

Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними дикими очима і сказав через товмача - сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.

- Рабе,- мовив Бурунда.- Я чув, що ти знаєш вихід із сеї долини?

- Знаю,- відказав Максим.

- І готов показати