Владлен Олексійович Суслов - Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов

Сумнівів немає: ревізор повідомив міліцію про підроблені накладні і про хабар. П'ятсот карбованців на вітер кинув. Сам винен. Поскупився. Треба було сунути Сахнові не п'ятсот, а дві тисячі… три… Або навпаки: Сахнові ні копійки, а самому взяти свої вісім^тисяч і чкурнути якнайдалі. Спробували б його знайти: їздив би з одного міста в інше. З України на Далекий Схід, звідти в Грузію, з Грузії в Прибалтику, потім в Середню Азію, в Сибір… Вистачило б років на три… Адже спочатку так і думав, а потім нечистий поплутав, на хабара поклався. Гаразд, ризикуй. Але навіщо ж вдома залишати облігації та ощадні книжки?! Навіщо?! Що заважало покласти їх у кишеню? Кишені б не порвалися, а гроші при ньому… Щоправда, сховано на совість, але при собі надійніше… Узяв два квитки на літак і… А навіщо два? Жінка в такій справі лиш зайвий тягар. Два квитки, два місця в готелі, два обіди… Взагалі подвійні витрати…

Тетеря гірко посміхнувся: пустився в фантазію. Зараз треба думати про свою шкуру. Добре, що в таку важку хвилину він не один, у нього є надійні друзі, з якими можна порадитись. Вони допоможуть, не покинуть у біді. Адже він для них старався… Скільки заробили на ньому! Кожен дасть ну хоча б сотню. Па якийсь час вистачить, а там він підшукає, місце, кудись стане на роботу, не пропаде. Паспорт при мім… Паспорт паспортом, але ж до рук міліції потрапить сімейний альбом, а там його фотокартки… По них враз розшукають.

«Перш за все треба поголити голову, — вирішив він. — Руде, помітне…» Тетеря зайшов у першу-ліпшу перукарню, що навернулася на очі, і, очікуючи на свою чергу, забився в куток, затулившись газетою. Раптом він здригнувся, наче його батогом хльоснули. «Та вже ж, видно, фотокартки роздали!.. І агентів усюди розіслали». І, глибоко насунувши кашкета на лоб, як ошпарений, вискочив на вулицю. Він би побіг, куди очі світять, але це викличе підозру… Купити парик? Можуть запідозрити: для чого він йому раптом потрібен?

Пофарбувати волосся, як фарбувала жінка? Потрібна спеціальна фарба. А її продають лише в аптеках. Там теж людно…

«Спробуй знайди вихід… І чого в мене завжди так виходить, що кожна дрібниця — світова проблема?.. Стривай, стривай!.. Десь тут поблизу працює Едуард. — Тетеря завернув у під'їзд і почав пригадувати. — От пам'ять! Адже на минулім тижні там був з Поніманським… Здається, перукарня напроти магазину «Грампластинки». Еге ж, так воно і є. Звідси рукою подати. Аби тільки Едуард працював сьогодні…»

Едуард, на щастя, був у перукарні і, що найголовніше, сам. Він упізнав Тетерю і, підхопившись з крісла, послужливо зігнувся навпіл. Намиливши голову клієнтові і спритно орудуючи бритвою, Едуард без угаву торохтів про погоду, про останні моди і, нібито між іншим, витягнув з кишені целофановий пакуночок з нейлоновими шкарпетками.

— Подивіться, яка розкіш! Англійські! Зверніть увагу на оригінальну розцвітку — чорне з оранжевим. Шик-модерн! — прицмокнув він язиком. — Прані разів два — не більше. Точнісінько такі у неділю я влаштував Михайлові Семеновичу… — Його прищувате обличчя розпливлося в улесливій усмішці. — Моє слабке місце: люблю робити приємне хорошій людині.

Тетеря скривився.

— О, не турбуйтесь, вони коштують справжню дрібницю — всього п'ятірку. Повірте, я їх завжди збуду за червінець, але просто немає бажання віддавати будь-кому.

— Шкарпетки мені не потрібні, —процідив Тетеря. — Цим обноскам гріш ціна у базарний день. І не до них зараз. — Але від Едуарда не так просто було відкараскатись… Він розходився і не помічав пригніченого стану Тетері.

— Є галстуки! Один кращий за інший. Очей відірвати не можна! Симфонія! — умовляв він, — Американські і французькі.

— І галстук не потрібен.

— А валюта? — довірчо стишив голос Едуард, хоча в перукарні, крім них, нікого не було. — Такий товарець теж є в моєму синдикаті, — задоволений власним дотепом, хихикнув. — Ми завжди прислухаємось до запитів клієнтури. На ваше щастя, сьогодні один чоловік підкинув мені дві швейцарських десятифранкових бумажки… Чи вам золото? Є одна десятка, як кажуть, колишньої Російської імперії. Але, я гадаю, для нас з вами це не так важливо. Адже вірно? Золото, як сказав один римський імператор, забув тільки який, не пахне… Мені з цього не заробіток — мізерія, хіба на кіно.

Із дзеркала на Тетерю дивилася змарніла жалюгідна людина з переляканими очима. Тетері до сліз стало шкода себе. І тут поруч в дзеркалі він побачив нахабну, самовдоволену фізіономію Едуарда. Несподівана зненависть сповнила Тетерю.

«Морда в трюмо не вміщається, а він у перукарні огинається… В кіно зібрався, а я не знаю, де голову на ніч прихилити… Ні домівки, ні грошей, нічого не лишилось, все пішло прахом, а він в кіно… Я тебе провчу, я тобі кров зіпсую. Пам'ятатимеш, сучий сину, Тетерю!..»

— Давайте франки й золото… Забираю шкарпетки й галстуки, — сказав він. — Так тому й бути! Оптом.

Едуард передбачливо замкнув вхідні двері на ключ, вивісив табличку «Перерва на обід» і покликав Тетерю в підсобку. З кишені піджака він вийняв футляр з-під годинника, в якому лежали два швейцарських банкноти й загорнута в цигарковий папір золота десятка.

— А галстуки?

— Зараз, зараз. Одну хвилиночку. — Едуард нахилився до тумбочки, відсунув вбік флакони одеколону, пляшки шампуню, тюбики з кремом, дістав коробку з галстуками. — Будь ласка, вибирайте… Вам личить, по-моєму, оцей абрикосовий… І візерунок що треба.

— А ви знаєте, де я працюю?

— Певно, з Поніманським… На «Спартаку».

— Звідки це ви взяли? Поніманський казав?

— Ні, але я так гадаю.

— От і домилились. Я… — Тетеря напустив на себе поважний вигляд, — слідчий прокуратури.

Едуард розгубився. Жартує Тетеря чи говорить серйозно? Але про всяк випадок запобігливо усміхнувся, його усмішку можна було розцінювати і як повагу до високого чину клієнта, і в той час як захоплення оригінальним жартом.