Джоан Роулінг - Гаррi Поттер i фiлософський камiнь, Джоан Роулінг

тобою все гаразд? — поцікавився Рон. — Ти якийсь наче дивний.

Найдужче Гаррі боявся, що не зможе знову знайти ту кімнату з дзеркалом. Удвох із Роном, накрившись одним плащем, вони посувалися набагато повільніше. Вони намагалися відтворити Гаррін шлях з бібліотеки і майже годину тинялися темними переходами.

— Я вже змерз! — поскаржився Рон. — Пішли назад.

— Ні! — прошипів Гаррі. — Я знаю, це десь тут. Вони проминули привид високої відьми, що линув їм назустріч, але більше нікого не бачили. Якраз тоді, коли Рон застогнав, що від холоду вже не чує ніг, Гаррі помітив постать лицаря.

— Це тут!.. ось тут!.. так!

Хлопці штовхнули двері. Гаррі скинув з плечей плаща і побіг до дзеркала.

Вони всі були там. Мама й тато зраділи, уздрівши його.

— Бачиш? — прошепотів Гаррі.

— Я нічого не бачу.

— Дивися! Дивися на них усіх!.. їх там повно!..

— Я бачу тільки тебе.

— Придивися уважніше, давай, стань на моє місце!

Гаррі відступив убік, та коли перед дзеркалом став Рон, Гаррі вже не бачив своєї родини, а бачив у дзеркалі тільки Рона у вовняній піжамі.

Зате Рон тепер приголомшено розглядав себе.

— Глянь на мене! — вигукнув він.

— Що, бачиш свою родину?

— Ні… Я тут сам, але якийсь інакший! Ніби старший і… я найкращий учень школи!

— Що?

— Я… маю на собі емблему, яку носив колись Вілл. А ще я тримаю кубок гуртожитків і кубок з кві-дичу… Я ще й капітан команди з квідичу!

Рон ледве відвів очі від цього чудового видовища й захоплено глянув на Гаррі.

— Думаєш, це дзеркало показує майбутнє?

— Як таке може бути? Вся моя родина вже мертва. Дай-но я гляну ще раз!

— Ти вже був тут минулої ночі, тепер дай мені трохи подивитися!

— Ти просто тримаєш кубок з квідичу! Що тут Цікавого? А я хочу побачити своїх батьків.

— Не штовхайся!

Несподіваний шум у коридорі урвав їхню суперечку. Хлопці й не помітили, що розмовляють надто голосно.

— Швиденько!

Рон ледве встиг накинути на Гаррі плаща, як у дверях засвітилися очі Місіс Норіс. Рон і Гаррі завмерли, думаючи про одне: чи діє плащ і на котів? Трохи постоявши, кицька повернулася й пішла.

— Тут небезпечно. Вона, мабуть, побігла за Філчем, бо почула нас. Ходімо звідси!

І Рон витягнув Гаррі з кімнати.

Сніг не розтанув і наступного ранку.

— Гаррі, пограємо в шахи? — запитав Рон.

— Не хочу.

— Може, підемо до Геґріда?

— Ні. Йди, як хочеш…

— Гаррі, я знаю, про що ти думаєш, — про дзеркало. Але не йди туди сьогодні.

— Чому?

— Не знаю. Просто маю погане передчуття. Хай там як, ти вже надто багато разів мало не встрявав у халепу. Вони там зараз усе винюхують — Філч, Снейп і Місіс Норіс. Що з того, що вони тебе не бачать? А якщо зіткнуться з тобою? Якщо ти сам зіб'єш кого-небудь?

— Ти вже говориш як Герміона.

— Гаррі, я серйозно, не йди.

Та Гаррі думав лише про одне: як знову опинитися перед дзеркалом, і Рон не зумів би його зупинити.

Тепер, за третім разом, Гаррі було значно легше знайти дорогу. Він рухався дуже швидко і знав, що шумить набагато більше, ніж годилося б, проте не зустрів нікого.

І ось уже знову до нього всміхалися мама й тато, а один із його дідусів жартома вклонився йому.

Гаррі присів на підлогу перед дзеркалом. Ніщо не могло утримати його від того, щоб просидіти тут з родиною цілу ніч. Абсолютно ніщо. Окрім…

— Що, Гаррі, знову повернувся?

Гаррі відчув, як у нього всередині все захололо. Він озирнувся. За столом біля стіни сидів не хто інший, як Албус Дамблдор. Гаррі пройшов зовсім близько від нього і навіть не помітив, бо відчайдушно прагнув якнайшвидше дістатися до дзеркала.

— Я… я не побачив вас, пане професоре.

— Дивно, яким ти став короткозорим завдяки своїй невидимості, — сказав Дамблдор, і Гаррі відлягло від серця, коли той усміхнувся.

— Отже, — заговорив Дамблдор, виходячи з-за столу й сідаючи на підлогу біля Гаррі, — ти, як і багато хто перед тобою, відкрив принади дзеркала Яцрес.

— Я не знав, пане професоре, що воно так називається.

— Але, сподіваюся, вже збагнув, що воно робить?

— Воно… ну… воно показує мені мою родину…

— А Ронові показало, що він найкращий учень школи.

— Звідки ви знаєте?

— Мені не треба плаща, щоб стати невидимим, — лагідно пояснив йому Дамблдор. — Ну, ти вже здогадуєшся, що саме нам усім показує дзеркало Яцрес?

Гаррі заперечно похитав головою.

— Зараз поясню. Найщасливіша людина на землі могла б дивитися у дзеркало Яцрес, як у звичайне дзеркало, тобто, дивлячись у нього, бачила б там тільки себе. Тепер ти зрозумів?

Гаррі замислився і згодом поволі вимовив:

— Воно показує нам те, чого ми хочемо… все, чого ми захотіли б…

— І так, і ні, — спокійно відповів Дамблдор. — Воно показує нам найглибше, найсокровенніше бажання нашого серця — не більше й не менше. Ти ніколи не знав своїх рідних, тому бачиш їх усіх навколо себе. Роналд Візлі, що завжди був у затінку своїх братів, бачить себе найкращим з них усіх. Проте це дзеркало не дасть нікому ні знань, ні правди. Траплялося, люди вмирали біля нього, заворожені побаченим, або божеволіли, не знаючи, чи все це реально збудеться, чи ні.

Гаррі, завтра дзеркало перенесуть до іншого будинку, і я прошу тебе не шукати більше його. Якщо ти колись натрапиш на нього знову, ти будеш уже готовий до цього. Не варто поринати у мрії, забуваючи про життя, пам'ятай про це. Ну, а тепер, чому б тобі знову не вбратися в цей чудовий плащ і не вернутися до спальні?

Гаррі підвівся.

— Пане… професоре Дамблдоре! Чи міг би я щось запитати?

— Звісно, бо ти вже запитав мене, — усміхнувся Дамблдор. — Але можеш поставити ще одне запитання.

— А що бачите в цьому дзеркалі ви?

— Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці.

Гаррі здивовано глянув на нього.

— Мені ніколи не вистачає шкарпеток, — пояснив Дамблдор. — Ось іще одне Різдво минає, а я не отримав жодної пари. Люди чомусь думають, що мені треба дарувати самі книжки.

Лише опинившись у ліжку, Гаррі збагнув, що Дамблдор, мабуть, був не зовсім щирим. Але ж, подумав він, скидаючи Скеберса з подушки, то було цілком особисте запитання.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Ніколас Фламель

Дамблдор переконав Гаррі не шукати більше дзеркала Яцрес, і решту різдвяних канікул плащ-невидимка