Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

— Ми любимо її, кажу не хвалючись! — відповів я йому.

— О! — провадив він далі, — пробачте мені мою самовпевненість… Я був тут такий самотній, гадав, що ніхто, крім мене, не згадає сьогодні старої ісламітської фортеці! Було б цілком природно, якби й ви пішли сьогодні туди, в долину, на велике назарейське[69] торжество, яке святкує сучасна Гранада!.. До речі, я мушу дещо пояснити вам. Цього ранку в Сакатіні ви осудили мене… — не заперечуйте, я зустрівся з вами очима, — бо я не схилив колін. Ой! То не пиха, не блюзнірство. Бо і я вже християнин! Просто від туги я втратив глузд…

— Пробачте, не розумію… — зауважив я, нашорошивши вуха, бо збагнув, що зараз почую таку жадану сповідь мого незнайомця.

— І все-таки… — в глибокій тузі вів далі молодий чоловік, — я не можу не вилити душу! Вчора, коли ми під’їздили до святого міста Гранади, ви бачили, як страждав я мовчки… Цього ранку під час хресного ходу вас також уразив мій душевний стан… Отже, я вже довірився вам… Ну, то слухайте…

Він узяв мене за руку і повів до зали Абенсеррахе[70].

— Отут, — промовив він, — на цьому мармуровому, ще й досі зчервонілому фонтані, мужні сегрі стинали голови абенсеррахе! У цьому дворику, в цій залі жили гурії, дочки Йємена і Дамаска, вони всолоджували життя воїнам пророка! Зведіть очі, гляньте на різьблені балкони, куди й цієї ночі завітає зрадлива зоря! Погляньте на стелі, гаптовані золотом та карміном, і ви прочитаєте загадкову легенду ста славетних царювань!.. Тут возносили хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара, який збудував за сорок років оцей Алькасар, до Боабділя, який втратив його за мить, меншу ніж одне зітхання, всі гранадські герої закарбували свої імена в цих фантастичних галереях… О старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О шляхетний Магомаде!.. Де ваші безталанні нащадки? Отут перед вами останній сегрі, це він воскрешає ваші тіні серед руїн Альгамбри! О мої нещасні брати!

— Останній сегрі! — вигукнув я, сповнений подиву й зачудування. — Як?.. Ви?..

Сутеніло. Загадковий чоловік сперся на мою руку, і ми вийшли з зали Абенсеррахе, перетнули дворик Левів, обійшли ставок і добулися нарешті до Посольської зали.

Дорогою я раптом збагнув усю винятковість моєї пригоди. Здибати сегрі в середині XIX сторіччя, здибати його в одязі англійця, здибати сегрі, який прекрасно володів французькою та іспанською мовами, галантного і зграбного, мов парижанин, терпимого і людяного, як найкращий католик! Який поет міг би наснити таке щастя! Сам Шатобріан віддав би мені свого абенсеррахе на папері в обмін на мого сегрі во плоті!

Розділений колоною балкон під аркою в Посольському залі — один з класичних витворів архітектури Альгамбри. Звідти відкривається краєвид на вічно квітучі сади в долині річки Дарро: напроти здійнялися мальовничі пагорби Сакро Монте, знизу долинає журливе дзюрчання річки — вона пробила собі шлях у проваллі, вкритому деревами і квітами, які уступами видряпуються нагору з цього боку фортеці, сягають вікон, балконів і сповнюють пахощами покої палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї ночі», творіння духів і фей…

От на цей самий балкон і вивів мене сегрі.

Вже згасали сутінки по той бік собору. Він громадився темною хмарою на золотому тлі заходу. Місяць вибілив вершечки дерев, срібним серпанком оповив темні ліси й стрімкі ущелини. Солов’ї, постійні гості цього раю, вітали місяць співом кохання, в сторожкій тиші відгукнулася зозуля, кинула свій перший тужний зойк — тепер до ранку буде кувати. Поночіло… В Гранаді була весна!.. Той, хто не кохав або не ридав у цьому раю о такій порі, ніколи не зможе уявити собі глибини тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких сягає душа людини.

— Так, я африканець; я Абен-Адул, останній з роду сегрі!.. — розповідав цей ніби вирваний з історії персонаж. А тоді, помовчавши, додав: — Ні, я не це хотів сказати; я такий самий іспанець, як і ти; я вигнанець з Гранади, я з племені вигнанців…

Ще не минуло трьох століть, як мої батьки, все моє плем’я, родичі й піддані моїх предків, були викинуті з будинків, ними ж збудованих, з земель, які вони обробляли, з лісів, які вони насадили, щоб на схилі віку свого спочивати у затінку…

«Ви африканці», — сказали їм ви, іспанці. І це після шести сторіч життя в Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі, скинули в море.

Отож вони якимось дивом, ніхто й не знає як, — то плавом, то на вутлих суденцях, — голодні, напівзатоплені, добулися до берегів забутої Африки, на узбережжя невідомого континенту…

Ви казали, то — наша батьківщина!.. Тож слухайте.

Ми добулися туди, і володарі Атласу та Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть і вас; вони сказали: «Ви іспанці… вертайте назад, у море!»

І ми опинилися між двома берегами, і на обох нам не було притулку!.. Опинилися в страшній, жахливій самотині!

Між морем та королівством Марокко тяглося узбережжя, спустошене війною. Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися, голі й босі, без скибки хліба, без знарядь для оброблення землі, без вождів і жерців, без закону, без бога!..

Згодом ми перебралися до Тетуану і Танжеру, де окремим родинам пощастило осісти. А решта знайшла притулок в горах.

Там ми перебуваємо ось уже триста років, скніючи в полотняних наметах, які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як неприкаяні, ми