Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

прискіпливо вивчав свого сусіда, намагаючися з рис обличчя вгадати його походження та біографію, — звичайно, в межах моєї психологічної інтуїції.

Так ось. Було йому років тридять два чи тридцять три, в благородній поставі його відчувалася мужність, шкіру він мав смагляво-бліду, як давній мармур, рухи вишукані, врівноважені. В розмові був стриманий, навіть трохи меланхолійний (хоч, повторюю, говорив він дуже мало, і не так зі мною, як з кондуктором). Мені здалося, що в нього якась іноземна вимова, зовсім не звична для мого вуха: ні французька чи німецька, ні англійська чи італійська, ні португальська, бо ці вимови я звичайно розрізняю, хоч і не володію стількома мовами. Його смолисто-чорна, коротко підстрижена борода була в східному стилі, може, семітському. Великі виразні оксамитово-чорні очі нагадували очі Малек-Аделя з «Матильди» та «Хрестових походів», які ми так любили в дитинстві. Руки його привертали увагу більш анатомічною довершеністю, ніж аристократизмом; зате ноги він мав бездоганні в обох розуміннях. На ньому був дорожній костюм, уживаний в усій Європі, — нічого особливого, якби не та витончена невимушеність, з якою чужоземець носив його. І, нарешті, на старанно підстриженій голові красувалася напівгрецька, напіванглійська шапка, яка надавала класичної завершеності цій прекрасній постаті.

Хто б це міг бути? Сказати правду, я розлучився з ним одразу ж, як тільки зійшов з диліжанса в Гранаді, так і не змігши визначити, хто він, або ж бодай зупинитись хоч на одному з припущень, які складав у дорозі. То він здавався мені ватажком розбійників, то принцом, який мандрує інкогніто, то італійським артистом, то продавцем, то андалузьким маркізом, то піратом, то поетом, то провінційним коміком, то чимось фантастичним, на зразок вампіра, то послушником ордену святого Єроніма, то солдатом Гарібальді. Одне слово, було в ньому щось виняткове, незвичайне своєю значимістю, похмурим драматизмом і чимось надприроднім. Або просто щось від не дуже смішного бурлеску.

Я запитав у кондуктора його ім’я, але той відповів, що цей пасажир сів біля самої Гранади, і він йому не виписував квитка. Я вже намірився піти слідом за тим дивним молодим чоловіком, та саме побачив кількох моїх знайомих, які прийшли мене зустріти. Звичайно, можна було просто запитати в нього, хто він, та я вирішив, що то було б нечемно. Отже, я теж кивнув головою на мовчазне прощання незнайомця і рушив до готелю «Вікторія».

***

О дев’ятій годині наступного дня над містом лунав урочистий передзвін, гримів Королівський марш, який виконував гарнізонний оркестр, гостро і пряно пахли трави, що встеляли затінену дорогу, яскравіли килими на балконах, довкола вирувало людське море: все вказувало на те, що хресний хід уже проминув вулиці Західного Єрусалима.

Я став на площі Біб-рамбля, біля Сакатіну, і вже через кілька хвилин повз мене проходила процесія: чернечі братства, громади, діти з притулку, парафіяльні хрести і весь той блискучий почет, який супроводжує найсвятіше таїнство.

Ось пропливають на плечах восьми священиків важезні срібні ноші, на яких стоїть багата, мистецьки оздоблена золотом та самоцвітами дарохранильниця, а в ній вміщена освячена облатка — тіло господнє, і натовп на вулицях та майданах шанобливо схиляє голови, падає на коліна, б’є себе в груди, нагнітаючи священний порив: ось уже здається, наче биття всіх сердець зливається з урочистими гімнами, що їх виспівують сотні гармонійних голосів, із срібним передзвоном дзвіночків, із духмяними хмарами над кадильницями, із пахощами квітів навколо дарохранильниці.

Лише один серед всіх не схилив колін…

Певна річ, він привернув мою увагу, як, зрештою, й усіх присутніх…

Я глянув на нього… це був він! Мій супутник!

Не знаю, чи прочитав він у моїх очах подив, чи пораду, чи лагідний докір… В усякому разі, зустрівшись зі мною поглядом, чужоземець спроквола привітався й опустився на коліна, як усі.

Ось уже й проминув нас хресний хід, натовп захвилювався, кожне проштовхувалося наперед, щоб знову вийти назустріч процесії, і людський вир поглинув чужинця.

II
Останній з роду Сегрі[68]

Того ж вечора я піднявся до Альгамбри.

Її тінисті тополеві алеї, старі вежі, майдани і палаци були безлюдні.

Християнське свято звабило усіх до міста.

Я зайшов до Королівського Дому, як звичайно називають палац маврітанських володарів.

Цей палац, збудований, як свідчить легенда, феями, теж приємно вражав безлюддям і глибокою тишею. Хіба часом подасть голос з високої капітелі якась ластівка, гостя з Африки — з тієї самої капітелі, на якій спочивали її прапрабабусі чотири сторіччя тому… Сонце пестить, як і в старі часи, стрункі колони дворика Левів, не цурається й зазирнути, усміхнене та лагідне, в різьблені галереї…

Задумливо блукав я по палацу, споглядаючи кожну дрібничку, коли раптом помітив, що не лише я зупинився в дворику. Там, проти однієї з найпрекрасніших альтанок, яка саме була під реставрацією, я побачив мого колишнього супутника — він пильно вдивлявся в творіння давніх майстрів.

Почувши кроки, він обернувся, ледь зашарівся і не вагаючись ступив до мене.

Ми чемно перекинулися кількома словами, підійшли до альтанки.

— Чому її руйнують? — з докором в голосі запитав незнайомець.

Навколо альтанки стояли риштування, а на землі лежала знята черепиця.

— Її не руйнують, — відказав я, — її реставрують.

— Реставрують! То ви, іспанці, любите Альгамбру! — здивовано вигукнув той чудний чоловік.