Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

істину, яка з кожною годиною ставала все чіткішою і беззаперечнішою. П'ятнадцятирічному капітанові «Пілігрима» в мить грізної небезпеки знову довелося взяти на себе важку місію командира та керівника. Однак, він не хотів нічого говорити, що могло б стривожити бідолашну матір Джека, до тих пір допоки не настане час діяти.

І він нічого не сказав навіть тоді, коли, обігнавши свій загін на сотню кроків, раптово побачив попереду, на березі досить широкої річки, величезних тварин, які швидко переміщалися в тіні прибережних дерев.

«Бегемоти! Бегемоти!» – хотілося закричати йому.

Так, це дійсно були вони: товстошкірі тварини з величезною головою, широкою мордою та гігантською пащекою, озброєні довгими, довшими за фут іклами, з важкими короткими ногами та голою, немов видубленою, шкірою. Гіпопотами в Америці?!

Загін йшов вперед аж до вечора, хоча й з великими труднощами. Навіть найвитриваліші починали здаватися. Вже б час дістатися до асьєнди. Інакше вони муситимуть спинитися на нічліг.

Цілком заклопотана маленьким Джеком, місіс Уелдон, здавалося, не помічала свою втому, однак сили її були на межі. Всі – хто більше, хто менше – були виснажені. І лише Дікові було байдуже: він черпав енергію та стійкість у відчутті свого обов’язку.

Близько четвертої години по обіді старий Том знайшов в траві якийсь предмет. Виявилося, що це ніж дивної форми, з широким кривим лезом та грубим руків’ям зі слонової кістки, прикрашеної доволі незграбним різбленням.

Том відніс нож Дікові Сенду. Розглянувши уважно знахідку, юнак показав її американцеві.

– Мабуть, туземці десь неподалік, – промовив він.

– Дійсно, – відповів Гарріс. – Проте…

– Проте? – повторив Дік Сенд, дивлячись прямо в очі Гаррісу.

– Ми мали б уже підходити до асьєнди, – нерішуче промовив Гарріс, – проте я не впізнаю місцевості…

– Отже, ви заблукали? – жваво запитав Дік.

– Заблукав? Ні. Асьєнда мусить бути десь за три милі звідси, не більше. Щоб скоротити дорогу, я пішов навпростець, через ліс… Здається, я помилився…

– Можливо, – сказав Дік Сенд.

– Гадаю, краще мені самому піти вперед на розвідку, – сказав Гарріс.

– Ні, містере Гарріс, – рішуче заявив Дік, – нам не слід розлучатися!

– Як хочете, – відповів американець. – Але ж вночі я не зможу знайти дороги.

– Ну що ж! – вигукнув Дік. – Ми зупинимося на ночівлю. Місіс Уелдон погодиться провести ще одну ніч під відкритим небом, а завтра з першим сонцем ми знову вирушимо в дорогу. Останні дві-три милі можна пройти за годину.

– Нехай буде так, – сказав Гарріс.

Цієї хвилини Дінго люто загавкав.

– Назад, Дінго, назад! – крикнув Дік Сенд. – Ти добре знаєш, що там нікого немає, адже ми в пустелі!

Отже, було вирішено востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не вимовила жодного слова, полишаючи турботи своїм супутникам. Маленький Джек, що заснув після нападу лихоманки, лежав у неї на руках.

Почали шукати місце, де б можна було розміститися на ночівлю.

Дік вибрав для цього купу великих дерев, що росли поряд. Старий Том попрямував до них, однак раптом спинився і заволав:

– Дивіться! Дивіться!

– Що там сталося, Томе? – спитав Дік тоном спокійної людини, готової до будь-чого.

– Там, там… – буркотів Том, – під деревом… криваві плями… а на землі… відрубані руки…

Дік Сенд кинувся до дерева, на яке вказував Том. Потому, повернувшись назад, він сказав:

– Мовчіть, Томе! Не кажіть нікому!

На землі дійсно валялися відрубані людські руки. Поруч з ними лежали порваний ланцюг та зламані кайданки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цієї страшної картини.

Гарріс стояв осторонь. Якби хтось глянув на нього цієї хвилини, то був би вражений змінами, що відбувалися з американцем: його обличчя тепер випромінювало невблаганну жорстокість.

Дінго підбіг до закривавлених останків і злісно загарчав.

Юнакові коштувало чималого відігнати собаку.

Тим часом старого Тома заціпило, неначе його ноги вросли в землю. Не в силі відірвати очей від кайданок та ланцюгів, він судорожно стискав руки та незв’язно бурмотав:

– Я вже бачив… бачив… ці колодки… зовсім малим… Я бачив…

Тривожні спогади з раннього дитинства крутилися в його голові. Він намагався згадати… Він хотів заговорити…

– Замовкни, Томе! – сказав Дік Сенд. – Заради місіс Уелдон, заради всіх нас мовчіть!

І юнак поспішно відвів вбік старого негра.

Місце для привалу знайшли трохи подалі та підготували все для ночівлі.

Приготували вечерю, але її майже ніхто не чіпав: втома перемогла голод. Всі відчували якесь незрозуміле занепокоєння, близьке до страху.

Темрява швидко густішала і незабаром все навколо заволокло мороком. Небо затягнули чорні грозові хмари. На заході, далеко на обрії, в просвітах між деревами мигтіли зорі. Вітер стих, жоден листок не ворушився на деревах. Денний шум витіснила глибока тиша. Здавалося, щільне, насичене електрикою повітря втратило здатність проводити звуки.

Дік Сенд, Остін та Бат стояли на варті разом. Вони напружували зір та слух, аби не пропустити якогось підозрілого шурхоту або найменший проблиск світла. Проте ніщо не порушувало спокою, що панував в темній лісовій гущавині.

Том не спав, проте, занурений у спогади, він сидів нерухомо, похиливши голову, неначе не міг оговтатися від якогось несподіваного удару.

Місіс Уелдон колисала свою дитину і всі її думки були присвячені виключно їй.

Лише кузен Бенедикт спокійно спав, бо його єдиного не вразила загальна тривога. Його здатність передчувати не була настільки розвинутою.

Раптом близько одинадцятої години вечора вдалині пролунало довге та грізне ричання, до якого долучився пронизливіший крик.

Том схопився на ноги та простягнув руку в напрямку густої хащі, що знаходилися не далі за милю від привалу.

Дік Сенд схопив його за руку, але не встиг зупинити Тома і той голосно викрикнув:

– Лев! Лев!

Старий негр впізнав ричання лева, яке йому так часто доводилося чути в дитинстві.

– Лев! – повторив він.

Дік Сенд не міг більше стримуватися, вихопив ніж і кинувся до того місця, де розмістився на ніч Гарріс.

Однак ані Гарріса, ані коня там вже не було.

Блискавичний здогад глибоко вразив Діка Сенда… Загін знаходився не там, де вважав.

Отже, «Пілігрим» зазнав краху не біля узбережжя Південної Америки. Дік визначив своє перебування в морі не за островом Пасхи, а за якимось іншим, що знаходився на заході від того континенту, на якому вони опинилися, абсолютно так само, як острів Пасхи знаходиться на захід від Америки.

Компас частину шляху показував невірно і можна було здогадатися