Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Щось я такого не пригадую.

— Здається, ви збиралися віддати мене під трибунал, сер.

— Не думаю, що я міг би таке зробити. Ви ж не у моєму підрозділі. Ви тунельник, правильно?

— Так, сер.

— Мабуть хтось із ваших, Уїре?

Джек подивився на Уїра та помітив поруч із ним на столі майже порожню пляшку віскі. Склянок було тільки дві.

— Сідайте, Фаєрбрейсе. Ось, випийте, — сказав Уїр.

— Ні, дякую, сер, я...

— Все одно сідайте.

Джек озирнувся. Він не хотів сідати на стілець, котрий міг належати офіцерові, командирові піхоти — запальному чоловікові на прізвище Грей. Джек якось чув, як він віддавав накази. Йому стало цікаво, де зараз Грей — мабуть, наводить жах на вартових.

Джек узяв стілець, підсунутий Уїром. Капітан знову взув свої м’які черевики, залишивши білий светр. Він був неголений, очі налиті кров’ю. Джек дивився на нього згори вниз, уникаючи погляду. На столі також лежали гральні карти — п’ять карт у формі зірки, лицьовою стороною догори. Між ними насипались тонкі стежки піску, а посередині стояли дерев’яна фігурка та недогарок свічки.

— Це лейтенант Рейзфорд, — відрекомендував Уїр. — Його взвод стоїть поруч із нами. Це його людей ви захищаєте від мін. Минулої ночі двоє його людей стояли насторожі — мабуть, він хвилювався за них. Так же, Рейзфорде?

— Та ні. Бреннан і Дуглас знають свою справу.

— Ви не хочете поговорити із цим солдатом? — запитав Уїр.

— Поговорив би, якби пам’ятав, хто він такий, — він повернувся до Джека. — Якщо віскі ви не хочете, то за хвилину нам принесуть чай. Я накажу Райлі принести ще одну чашку.

Очі Джека поступово звикали до диму, і він побачив, що деякі стіни затягнуті тканиною — дорогим іноземним шовком або бавовною. На маленькій шафі стояли інші дерев’яні фігурки людей. Фотокарток на книжковій полиці у кутку не було, окрім якихось не зовсім вмілих малюнків облич та фігур. Тут Джек відчув, що лейтенант стежить за його поглядом.

— Ви вмієте малювати? — запитав він.

— Трохи, — відповів Джек. — Тут я не маю на це часу. Та спокою.

Увійшов Райлі з трьома горнятами чаю. Це був невисокий сивий чоловік у охайній формі ординарця. З торби, яка висіла за стелі — щоби не дістали пацюки. — він дістав цукор.

Джек спостерігав, як лейтенант підійшов до полиці та узяв один з малюнків.

— Анатомія людини навдивовижу проста, — сказав він. — Візьмемо, наприклад, конструкцію ніг: дві довгі кістки, простий суглоб для рухливості, завжди однакові пропорції. А проте, коли малюєш ногу, дуже важко правильно зобразити її форму. Усі бачать ось цей чотириглавий м’яз на стегні. Алея ніколи не думав, що тут є іще й кравецький. І якщо зробити на ньому акцент, то нога буде здаватися занадто мускулистою.

Джек спостерігав, як лейтенант водить пальцем по лініях намальованої ноги, і ніяк не міг збагнути, чи цей чоловік глузує з нього, подовжуючи агонію, а чи справді хотів поговорити про малювання.

— Це, звичайно, просто, бо війна нам усім тут кожного дня дає уроки анатомії, — додав лейтенант, зітхаючи. — Я міг би цілу роботу написати про основні внутрішні органи британського рядового. Печінка у розрізі. Довжина кишечника, вивернутого на огляд. Порошкоподібні кістки звичайного англійського молодшого офіцера.

— Вибачте, сер. А можу я запитати щодо звинувачення? — кашлянув Джек.

— Звинувачення?

— Заради Бога, Рейзфорде, — втрутився Уїр. — Ви наказали йому з’явитися, бо він заснув на варті. Він хоче знати, чи віддадуть його під трибунал. Скажіть йому, його розстріляють чи вчитимуть малювати.

— Ніяких звинувачень. Ви не у моєму підрозділі.

Джек відчув, як у нього в очах запекло.

— Я впевнений — якщо ваш командир захоче, то сам вас і покарає.

— Жодних покарань, — хитнув головою Уїр.

— Дякую вам, сер. Дякую.

Джек подивився на двох чоловіків із вдячністю та любов’ю. Вони зрозуміли, як важко втомленому солдатові. Він був упевнений, що їхнє милосердя виникло від співчуття до нього. Він витяг лист Маргарет — йому кортіло розділити із кимось тягар хвороби сина.

— Ось тут, сер, лист. Лист від моєї дружини. Наш хлопчик, наш син — він сильно захворів. Я хвилювався. Я не спав, коли піднявся на поверхню, — я хвилювався, — він простягнув лист Уїру, той кивнув головою.

— Бачите, Рейзфорде? — Уїр передав папір.

— Так, — сказав Стівен. — Вона пише, що це дифтерія. Це серйозно.

— Чи не можна мені з’їздити додому, провідати його?

Стівен підняв одну брову та подивився на Уїра.

— Сумніваюся. У нас і так не вистачає людей, — відповів Уїр.

Джек сказав:

— А у вас є діти?

— Я не одружений, — відповів Уїр.

— А у вас, сер?