Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— Поряд вас, в отих кімнатах, товариші роблять ту ж роботу і, мені здається, вже багато зробили, — сказав Ляшенко. — Вам не хочеться включитися до їхнього колективу?

— Ні, я здатний зробити все сам. Робота в такому колективі може привести тільки до тюрми. Я різко розмежувався з Басовою і зробив про це офіціальну заяву в прокуратурі.

— Так, ясно, — похитав головою Ляшенко. — Я трохи познайомився з їхньою роботою і мушу вам сказати, що ваш винахід вже розвинено і багато в чому поліпшено, навіть в принципових питаннях…

— Від того він не перестане бути моїм винаходом.

— Безперечно, але…

— Ніяких але, товаришу Ляшенко, в групі, керованій Басовою, я не працюватиму! Категорично відмовляюсь.

Ляшенко помовчав.

— Можна мені глянути на вашу роботу?

Ігнатьєв хотів зразу ж поставити на місце цього надто самовпевненого Ляшенка, але потім згадав, що він теж хімік-технолог, і знехотя простягнув до нього свої папери.

Все зроблене Ігнатьєвим секретар парткому сьогодні вже бачив. Винахідник тільки починав справу, про яку його друзі-інженери вже й думати забули. Вони сміливо йшли вперед, на основі першого досліду розв’язуючи складні проблеми сучасної хімії, а Ігнатьєв сушив собі голову над системою застережних вентилів — робота, яку за короткий час може виконати будь-який другорядний інженер.

Ляшенко не приховав свого враження, одверто розповів усе, що побачив.

— Ви захоплюєтесь і помиляєтесь, — вже роздратовано відповів Ігнатьєв. — Розширення вашими інженерами рамок мого досліду призведе тільки до нового вибуху, до нової справи у прокуратурі. А от я цього не боюся. Тихше їдеш, далі будеш. Прислів’я старе, але до цього випадку дуже придатне, і я не боюся його процитувати.

В глибині душі він не вірив жодному слову Ляшенка. Не могли ці стандартні, не позначені печаттю справжнього таланту хіміки винайти без нього, Ігнатьєва, щось значне. Парторг ніби прочитав інженерову думку, зрозумів непотрібність дальшої розмови і попрощався.

Ігнатьєв знову взявся до своєї роботи, але спокою на серці вже не було. А що коли справді їм пощастить відкрити речі, які затьмарять його винахід? Ні, не може того бути, щасливе право першовідкрить належить тільки обраним, а таких на світі небагато.

А Ляшенко вийшов від Ігнатьєва трохи збентежений. Він працює на цьому заводі поряд винахідника вже багато років. Як же виросло біля нього таке індивідуалістичне створіння, людина, ворожа до колективу, вкрай егоїстична? Як же він, секретар парткому, цього не помітив? Невже і серед інших його добрих знайомих можуть трапитися такі несподіванки? Про Ігнатьєва ще доведеться думати, ой, як багато думати, а зараз перед секретарем парткому стоїть височенна гора невідкладних завдань і саме до неї насамперед треба братися.

До себе у партком він не пішов, а наказав шоферові повільно їхати до центра міста. Біля великого скверу звелів спинитися, вийшов і, мабуть, з півгодини нерухомо сидів на ослоні, обіпершись на свого жовтого костура. У сквері палали ясним червоним світлом величезні осінні канни; вже відчули перші холодні ночі, поопускали свої червоні косички ніжні сальвії; айстри ніби одверталися від сонця своїми синіми, холодними, пихатими голівками. Довкола Ляшенка широкою, посипаною рудим піском доріжкою бігали діти, чулися вигуки, великий червоно-зелено-синій м'яч пролітав над головою.

Але на красу осіннього дня парторг не звертав уваги.

Думки були зайняті іншим. Саме тепер, перед побаченням з секретарем обкому, Ляшенкові треба було все добре вирішити насамперед для самого себе. Чи не занадто він захоплюється картиною, розкритою перед ним? Чи не сховано в ній десь, як у тій дитячій картинці-загадці, небезпечного підводного каменя? Щоб побачити його, треба іноді перевернути сторінку догори ногами, добре придивитися і уважно поміркувати. Саме це і робив Ляшенко, сидячи під світлими, але вже холодними променями осіннього сонця. Потім глянув на годинника, підійшов до машини і сказав шоферові:

— До обкому.

Того дня у Володимира Івановича Малахова було дуже багато роботи і час пролинув швидко. Здається, тільки-но прийшов до прокуратури щось зробив і все, — вже шоста година, час додому. А роботи — непочатий край. Отже, доведеться прийти сюди ввечері, хоча начальство на таку нічну роботу тепер дивиться косо, вже забули, як три роки тому доводилось працювати цілі ночі. Справи останніх днів вимагали від прокурора поширених мотивацій, доведеться попрацювати, зате потім, уже в процесі слідства, все це стократ окупиться.

Цілий день прокурор працював напружено, майже натхненно Іван Семенович Зуб не з’являвся на очі, і десь наприкінці роботи Малахов навіть занепокоївся.

— Де це наш Іван Семенович? — мимохідь запитав він, коли секретарка зайшла до кабінету.

— Іван Семенович пішов до обкому.

— До обкому? Викликали?

— Ні, про виклик я нічого не чула.

— Коли повернеться?

— Не можу сказати.

— Добре, йдіть.

Секретарка вийшла, а у Малахова на серці після цієї незначної розмови лишився якийсь намул. Немовби щось небезпечне творилося за його спиною. Може, це пов’язано зі справою Басової?

— Що взяв з собою Зуб? — знову викликав