Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

наосліп кулаком. Дружина завертає його з шляху, відпихає, борюкаються обоє в безладній шарпанині. Кулак п’яниці потрапляє Коздроньовій у живіт, мимоволі підсилений крик жінки уривається, задавлений схлипуванням.

— Ви краще не дивіться на це.— Тотек знову тягне учительку за руку.— Ніколи не ходіть туди. То мій дядько, але... Там, вибачайте, страшенно смердить.

— Смердить? У садівника?

— Ходімо звідси, прошу. В мене краще, самі побачите. Я свою Кімнату називаю ще: Самотній Куточок Мрій. Назву вичитав у романі.

— Ти любиш читати?

— Дуже. Але вже немає чого. Дюма вже перечитав уп’яте. Всі ті книги довоєнні, мама привезла.

— У мене теж є книжки. Можемо мінятися. Згода?

— O-о! Ще й як!

Але в цю хвилю Агнешку пронизує думка, що знову дає непевну обіцянку. Гномик для Мар’янека.

— Тут...

Тотек раптом зупиняється. Вони обійшли башту крутим схилом і тепер стоять біля вузької, темної, напівзасипаної діри в мурі. В неї треба протискуватися майже на колінах. За входом дерев’яні східці нагору, що вгинаються під ногами. Темний, півколом, поворот уздовж муру — і вже з’являється перед очима матова, розріджена яснота. Кімната.

Таки кімната. Досить добре, як на руїну, збережена зала з нерівностороннім шестикутником стін, більш мальовнича, аніж затишна. Крізь діри двох вирваних вікон повіває холодом. Холодом тягне й від кам’яної підлоги, й від потрісканих мурів. У кутках горбиться купа штукатурки. Вирви й лишаї, струхлявілий, переїдений вогкістю залишок минулого; небезпечно випнуту стелю підпирають жердини. Але й ця примітивна реставрація, вже, видно, досить давня, не діждалася свого завершення — і непотрібні забуті балки валяються серед різного мотлоху або стирчать назовні з обох вікон. Прямокутник заглибини на фасадній стіні колись, напевне, був досить гарний; з оздоб, що обрамлювали його, зберігся тільки уламок барельєфа над карнизом, напівстертий, ледве помітний під зотлілими латками глини. Що налякало чи, може, відбило бажання ремонтувати у недолугих реставраторів? Війна! Ні, вони, напевне, ще раніше покинули реставрацію, бо ж ці балки та жердини вже майже перетрухлявіли. Небезпечне це місце, думає Агнешка, може завалитися від будь-якого струсу.

— Тотеку, я забороняю тобі входити сюди.

— Чому?

— Невже не розумієш? — показує на потріскану, обвислу стелю.

— Ет, що там! Витримає. Я тут стріляв, і то нічого.

— Стріляв?!— жахається Агнешка.

— Ну, не дуже вже. Самими капсулями.

— Не можна! Чуєш?

— Ви не бійтеся,— примирливо тягне Тотек.— Якби щось трапилось, я сховався б у цей комин. Я туди вміщуюсь увесь. Стоячи. Показати?

Та враз він ніби передумав чи налякався і от уже тягне її в найкраще збережений закуток, до своїх скарбів. Так, тут більш затишно, за перегородкою... Але ж та сіра від пилюки стіна — це ж книги, цілий мур книг! Міцні, серійні обкладинки. Гете, Шіллер, Гауптман.

— Самі швабські,— неохоче, зневажливо інформує Тотек, мовби розділяючи розчарування супутниці.— Все це я поназбирував з усіх дір, непотріб.

— Ти не знаєш, що говориш. Це гарні, цінні книжки.

— Хто ж їх читатиме?

— Поміркуємо.

— Е, таке! Погляньте, пані, отут — це книжки мої: Думас, Зевацо, Вилляце.— Він вимовляє прізвища так, як написано.— їх просто хотілося б їсти. Ви не голодні? Я маю моркву.

— Дай.

Хлопець висуває шухляду хисткого кривоногого столика, виймає звідти кілька морквин, дістає з кишені маленький складаний ножик. Очищає найкращу морквину й подає Агнешці.

— Цей ножик ще від тата. Мій тато — ото була людина! Ви не знаєте його? Герой! Сьогодні, напевне, був би генералом!

— Не кожний герой стає генералом, Тотеку. Це зовсім не обов’язково.

— Це правда. Вони усі були тут дуже хоробрі. Балч також.

— Тільки також?

— О, досить і цього. Його всі тут вихваляють без кінця. А мого татуся нема в живих...

— Ти ще дитина, хлопчику. Війна є війна, мій любий.

— Чи ви бачили, пані, наш цвинтар?

— Здалеку...

— Варто зблизька. Порахувати хрести, перечитати дати. Всі — в один день. Тих хрестів більше, як людей у селі. Отож нехай він так не приндиться.

— Ти його дуже не любиш.

— А ви, пані?! — хлопчина мало не закричав і відразу ж втягнув голову в плечі.

І замовкли, обоє зголоднілі, гризуть з хрускотом рожеві ламкі осердя.

— Коли так,— розпочинає Тотек якось по-приятельському, немовби оце споживання моркви підняло їхню дружбу на вищий щабель щирості,— я покажу вам ще одну книжку. Мою най-найкращу. Але вона така, що й сам не знаю, як сказати: її можна прочитати тільки один раз. Вдруге — не хочу, не можу. Теж після татуся.

Отак звіряючи свої думки, хлопчина дістає з найдальшого куточка шухляди тонку, в сірий папір обгорнуту книжку. Посмішка зацікавлення Агнешки меркне, як тільки з-під обкладинки з’являється назва твору.

— Ви, пані, читали цю книжку? Ні?