Кірстен Бойє - Скоґландія

людей зі смаглявою шкірою, які жили на північному острові по той бік Зунду та в брудних, поруйнованих кварталах на околицях столиці; людей, які не всміхалися, коли на них націлювали об’єктив телекамери, а погрозливо здіймали кулаки й викрикували непристойні слова.

Виходить, таки правда, що небезпека більша, ніж це визнавали Гільґард і Тяркс. Жодна інша тема не хвилювала Скоґландію так, як страх перед новим терористичним актом, а може, й перед цими смаглявими людьми взагалі. І що більше їх бачила Ярвен, то краще розуміла скоґландців. Усі північани, яким привітні репортери з мікрофоном у руці ставили на вулиці запитання, тарабанили якоюсь жахливою, незбагненною говіркою, а те, що вони казали, було невиважене й безглузде — самі образи й вимоги. Від кожного такого північанина — і на цьому виразно наголошували в кожній передачі — можна було сподіватися терористичного акту.

Ярвен зітхнула й увімкнула іншу програму. На березі озера стояв білявий співак і виводив пісню про літо. Мабуть, вона, Ярвен, була таки несправедлива до Больштрема й Тяркс. Мабуть, найкраще було б справді нейтралізувати бодай ватажка, коли вже відомо, де він перебуває. Нараз вона виразно усвідомила, що південь відчуває себе в небезпеці.

І яке ж рішення запропонували віце-королю? Ще від самого початку він видався їй якимсь дивним. Мабуть, він — просто ні риба ні м’ясо, чоловік, який не бажає забруднити свою біленьку камізельку політичним убивством, тоді як Больштрем і Тяркс розуміють, що іноді треба зважитись на невеличкий злочин (але хіба вбивство людини — це невеличкий злочин?!), щоб запобігти гіршому. Чи таке можливо? «Це — питання для дискусії в школі, — подумала Ярвен. — На уроці етики, релігії чи навіть німецької мови». Одне з тих питань, на обговоренні яких вона заходжувалася гратись під партою мобільним телефоном.

Співак на екрані повагом, наче в уповільненій кінозйомці, зробив пірует і розпростер руки, тоді як його голос під повнозвучну мелодію оркестру завис на останній ноті. Після цього почали передавати новини, і Ярвен узяла в руку пульт управління. Та раптом на телеекрані з’явився балкон замку, віце-король, а головне — вона сама, Ярвен: помахала рукою, пригорнулась до Норліна… Людський натовп у захваті від неї безкраїм морем розливався за межі майдану перед замком і затоплював сусідні вулиці, й коли телекамера намагалась охопити всього його з вертольота, справляв мало не загрозливе враження.

«Як добре, що я не знала про це вчора, коли стояла на балконі! — подумала Ярвен. — Як добре, що не бачила, скільки людей прийшло мене привітати! Як добре, що вчора я ще нічого не здогадувалася про північноскоґландських бунтарів, а то мені не пощастило б приховати свій страх! І у відкритій машині не пощастило б, а насамперед — увечері, коли під балконом раптом з’явився отой хлопець».

— …закон, — сказав диктор. — Щоб продемонструвати свою злагоду, наступної неділі віце-король з небогою влаштовують парад. У телефонному інтерв’ю принцеса Малена заявила, що всім серцем вітає закон, покликаний забезпечити мирне співжиття з північанами й захистити людей від тероризму, позаяк лише так у країні нарешті знов може запанувати спокій, що його заслуговує наша прекрасна Скоґландія!

Ярвен вимкнула телевізора. Вона не любила політики, політика навіювала на неї нудьгу. І все ж вона була рада, що тепер трохи краще розуміла, про що йшлося Больштремові й Тяркс.

Треба ще спробувати побалакати про це з мамою.

* * *

— Ти чув?! — вигукнула Малена. На зріст вона була вища від Йоаса, і його штани ледве діставали їй до кісточок. Зате в поясі вони виявилися надто широкі, й Лірон мусив віддати свого ременя, щоб вона підперезалась. — Буцімто я сказала, що всім серцем вітаю закон! От уже брехуни, от покидьки!

— Висловлюйся хоч трохи по-королівському, високосте! — сказав Лірон. — То була, звісно, вона. Тепер ти розумієш? До речі, якщо пофарбуємо оцей твій «їжачок» у темний колір, тебе запросто можна буде прийняти за одного з отих страх яких небезпечних північноскоґландських харцизяк!

— Ніколи в світі! — кинула Малена. — Я вже й так скидаюся на страх якого небезпечного північноскоґландського харцизяку.

Лірон натис кнопку на телевізійному пульті, й екран погас.

— Ви хотіли почути мою ідею, — нагадав він.

Йоас поплескав рукою по канапі біля себе, і Малена сіла поруч із ним.

— Ми одностайні в тому, що треба зробити все, аби стати на перешкоді закону, спрямованому на утиски північних скоґландців, — промовив Лірон. — Багато розмовляти про це, мабуть, уже немає потреби. В останні роки твій батько, Малено, вперше за цілі століття почав, як ніхто інший, докладати зусиль до того, щоб північ нарешті дістала ті самі права, що їх має південь, щоб обмежити використання північноскоґланських земних надр на користь лише півдня, щоб надати нам, північанам, такі самі можливості, таку саму освіту, як і південцям. І робив він це не тільки через своє добре серце, ти знаєш. Він зрозумів, що народ, який нидіє в злиднях і під гнітом, колись повстане, що багатство й бідність жити двері в двері не можуть…

— Бо одного дня бідні просто виб’ють ногами двері в багатих, — докинув Йоас. — Ти завше сам так казав.

Лірон кивнув головою й провадив:

— Колись давно, ще за часів мого діда, Малено, це ще було можливе. Ми, північні скоґландці, жили собі на своїх землях і мало