Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

вирятував із вогню кількох службовців, які замкнувшись десь у глибині складів, спали сном праведників. Повернувшись коло десятої ранку додому, начальник упав в одязі поперек ліжка, як мертвий, і одразу запав у глибокий сон.

Мартин, якого вже кілька днів мучив неспокій за свого пана, вірно вартував у сусідній кімнаті, час від часу заглядаючи до спальні. Коло дванадцятої години ночі його зморив глибокий сон; сива голова старого важко похилилася на рамено і безвладно спочила на столі.

Та раптом його розбудив трикратний стук. Прокинувся і, протерши очі, почав наслухати. Та звук більше не повторився. Тоді з лампою в руці зайшов до сусідньої кімнати.

Але було вже запізно.

Відкривши двері, побачив свого пана у потоці полум’я, яке тисячами щупалець неначе всмоктувалось у його тіло. Доки добіг до ліжка, полум’яна з’ява вже повністю увійшла у сплячого і згасла.

Мартин затрясся, як осиковий листок, і остовпіло дивився на пана. Раптом риси Чарнецького дивно змінилися: по нерухомому до того обличчі пробігла судома чи то нервовий спазм і, викрививши його до невпізнання, застигла дикою гримасою на вустах. Начальник пожежників, яким заволоділа якась таємнича сила, підступно опанувавши його тіло, раптом зірвався з ліжка і з диким несамовитим криком вибіг із кімнати.

* * *

Була четверта ранку. На сході блимали фіолетові відблиски. Синьо-сірий ранок відгукнувся в місті хвилями пробуджень. Рої ворон, вирваних з нічної дрімоти, оточили чорним перснем ратушу і, радісно перегукнувшись, розсілися на голих передвесняних деревах. Кілька приблудних псів, закінчивши свої нічні мандри, жирували на Ринку.

Раптом у кількох місцях виросли фонтани вогню. Червоні миготливі клуби виквітли пурпуровими квітами понад дахами і шугнули до неба. Заголосили дзвони церков, ранкову тишу роздерли крики, шум, голоси тривоги:

– Нещастя! Нещастя-а-а!!

Сім кривавих стовпів перекреслювали ранковий виднокруг – сім вогняних прапорців замайоріли над містом. Горів монастир отців реформаторів, будинок суду, староство, церква, казарми пожежної частини і два приватні будинки.

– Нещастя! Нещастя!

Ринком перебігали поодинокі люди. Якийсь чоловік у формі пожежника, простоволосий, із запаленою лампою у руці нетерпляче протискався через натовп.

– Хто то? Хто то?

– Лови його! Тримай! То палій!

Тисяча рук витяглася за втікачем.

– Палій! Злочинець! – волала шаленіюча гнівом юрба.

Хтось вибив йому з рук лампу, хтось ухопив за поперек. Він шарпнувся і з піною на губах почав із натугою борюкатися. Нарешті перемогли, скрутили. Зв’язали шнурком і повели у подертому одязі через Ринок. При світлі заглянули в обличчя:

– Хто то?!

Руки пожежників мимоволі сахаються.

– Та хто ж то?!!

Лють топить слова, здавлює захриплі від хрипу горлянки.

– Хто то є? Чиє то обличчя?!

Із плечей шаленця звисають здерті під час боротьби еполети начальника пожежної частини, на пошарпаній блюзі блищать медалі, здобуті у боях із вогнем, блищить золотий хрест заслуги… і те обличчя, те обличчя, викривлене звірячою гримасою, з парою кривавих вибалушених очей!..

* * *

Минув цілий місяць після великої пожежі, яка дощенту знищила сім найгарніших будівель міста. Мартин, старий слуга дому Чарнецьких, ніч у ніч зустрічав дух свого господаря, що закрадався до спальні. Тінь вовкулаки ставала над порожнім ліжком і шукала тіла, неначе прагнула увійти у нього назад. Намарне…

Аж коли в кінці квітня начальник пожежної охорони кинувся у приступі шалу з вікна закладу доктора Жукевича і загинув на місці, його тінь перестала навідувати давнє помешкання.

Та донині ще кружляють поміж людей легенди про душу «Неопалимого», який, покинувши уві сні своє тіло, вже не міг у нього повернутися, бо в нього увійшли вогневики.

З ТОМУ «НЕСАМОВИТА ОПОВІДЬ»

КОХАНКА ШАМОТИ

Сторінки із знайденого щоденника

[21]

Уже шість днів ходжу п’яний від щастя і не відважуюсь у нього повірити. Вже шість днів, як я увійшов у новий життєвий вимір, який відокремлюється від попереднього такою чіткою лінією, що мені здається, ніби переживаю якийсь величезний катаклізм.

Я отримав листа від неї…

З того часу, як вона виїхала за кордон рік тому, кудись у невідомому напрямку, – це перша, чудесна звістка від неї… Не можу, справді не можу повірити. Зомлію від щастя!

Її лист до мене! Мені, зовсім для неї невідомому, скромному, далекому шанувальникові, з яким її ніколи раніше не в’язали товариські стосунки, хоч би й миттєве знайомство! А однак це дійсність. Ношу його весь час із собою, не розлучаюся ні на хвилю. Адреса не підлягає сумніву: Єжи Шамота.

Це, власне, я. Не довіряючи власним очам, я давав конверт кільком знайомим, щоб вони прочитали; кожний із них поглядав на мене трохи здивовано, усміхався і запевняв, що в адресі чітко вказано моє прізвище…

Отож вона повертається на батьківщину, повертається вже через кілька днів, а першим, хто її привітає на порозі домівки, буду я, який ледве насмілювався підводити на неї очі під час випадкових зустрічей у громадських місцях, на котрійсь із алей парку, в театрі, на концерті…

Якби ж я міг був потішити себе колись хоч одним її поглядом, якимось миттєвим усміхом – але ж де там! Здавалось, вона зовсім мене не зауважує. Аж дотепер я був певний, що вона нічого взагалі не знає про моє існування. Напевне, що й не зауважила, як я тинявся за нею роками, мов тінь, чужий, несміливий? Я був стриманий і ненав’язливий. Тільки туга моя прикрашала її тендітним промінням. Отож, мабуть, відчула мене, відчула моє кохання і захоплення нею завдяки інстинкту вродливої жінки. Невидимі сув’язі симпатії, що єднали нас упродовж років, зміцніли, мабуть, на віддалі і тепер вабили її до мене.

Сьогодні вже четвер. Післязавтра о цій же годині маю її побачити. Не раніше. Така її чітка воля. Беру до рук листа, цей безцінний фіялкового кольору клаптик паперу, який ніжно пахне геліотропом, і читаю вже не знаю вкотре:

«Любий! Зайди в суботу, 26-го, біля шостої вечора до будинку по вул. Зеленій, 8.

Фіртка від саду буде відчинена. Хай збудеться жадання довгих літ.

Твоя Ядвіга Калєргіс».

Будинок на вулиці Зеленій, 8! Її кам’яниця! Зветься «Під липами»!

Прекрасна вілла серед пишного парку, відгороджена від вулиці густою дротяною сіткою і лісом дерев, мета моїх щоденних прогулянок! О, скільки разів я скрадався вечірньою порою до цього затишного місця, зі схвильованим серцем споглядав тінь її постаті на шибках вікон. Втомлений очікуванням довгожданої суботи, я вже кілька разів був там і намагався зайти, але завше заставав фіртку зачиненою: клямка поступалась під натиском руки, та замок не відчинявся.

Очевидно, що вона досі не повернулась. Треба бути терплячим і чекати ще тих півтора дні. Я вже