Леонід Мосендз - Останній пророк

зухвальця, але могутній леґіонер простяг руку через голови передніх і лише кінчиками пальців так штовхнув Скриба, що той упав на лавку й аж стукнувся головою об стіну:

— То ти таке вже починаєш верзти, старе базікало! Мене смієш прозивати смердючою каліґою! — І леґіонер почав протискатися ближче до Скриба. Йому заступили дорогу:

— Не руш його! Та це ж наш Скриб! Хіба не знаєш! Знайшов із ким зачіпатися! — озвалися голоси Скрибових приятелів.

— Скриб не Скриб — мені все одно! Але ніхто не сміє ображати леґій. А хто його захищає — той ворог кесареві! — не вгавав заводіяка.

У кімнаті починався гамір. Вояки залишали гру і сходилися до Скрибового кутка. Голоси почали підноситися, з ними і п’ястуки. Скрибові приятелі заступили його плечима, але пиво вдарило йому в голову й цілком знищило рештки обережности. Він дерся навшпиньки, намагаючись пересягти своїх оборонців і випльовував проти свого супротивника ввесь запас лайок на всіх мовах світу. Але напої вже вдарили до голови й іншим, і диспут про Месію був цілком вистачальною притокою для загальної бійки.

На бойові кличі прибіг Ксенофонт. Бійки в нього траплялися рідко. Самі відвідувачі слідкували за тим, щоб їх не було. Бо шинок замкнули б, з Ксенофонта зідрали б останню сорочку, а де опісля знайти краще місце для вояцьких сходин і поблажливішого шинкаря? Але тепер досвідчений Ксенофонт знав, що без бійки не обійдеться: зачіпили честь леґій, а така образа змивається, якщо не проливом крови і розбиттям голів, то принаймні поторощенням глеків і струмками розлитих напоїв. Буде бійка! Одна з тих, після яких у коршмах не залишався цілим ані один ослін, ані стіл, не кажучи вже про крихке череп’я. Після такого шарварку до коршми довго не відважувалися вояцькі відвідувачі, маючи перед очима наслідки лікторських прутів або часом і сокири. А від цього всього найбільша шкода була, звичайно, Ксенофонтові. І тому він кинувся в саму гущавину варвітні. Але було вже запізно. Впали вже чиїсь кулаки на чиюсь голову, хтось уже почав заспівувати бойову пісню галів, а Скриб почав верещати, наче його брали на списи. Ксенофонт ледве встиг виплутатися з клуба тіл, скочив до дверей і несамовитий крик «варта, варта!» покрив собою гамір бійки.

Учинок був раптовий. На мент гамір наче ввірвався, а в наступну мить усі кинулися врозтіч. Згрудилися в дверях і товкли один одного чим могли й куди могли, щоб швидше дістатися геть. Хтось із зусиллям протискався через вузьке вікно, а Скриб дряпався з-під перекиненого стола… За хвилину покій був порожній, лише Ксенофонт безрадно стояв посередині й зі сумом дивився на порозкидане череп’я кухлів, поперевертані столи й ослони і калюжі незаплачених напоїв.

Зима, палестинська зима допановувала над краєм. Дощі пролітали вихристими зливами, пролітали подихом чиїхось могутніх грудей. А після бур ясність і спокій лягали на околицю. Але в тій ясності днів і погідності ночей, у тій бурхливості раптових вітрів ввижалася Елісебі запорука якоїсь нової, ще не пережитої весни. Бо ось прийшло щось, сталося таке, на що не було прикладу з минулих днів. Щось такого, що було понад досвід минувшини і понад мрії прийдешности. На все це не знаходила слів. Лише знала вже, що не надаремно змовляла молитви майбутніх матерів.

Спочатку хотіла звіритися Захарієві. Кілька разів уже навіть ставала над його постіллю і придивлялася до нього, як ось так цілими днями лежав із заплющеними очима. Про що думав? Що сказав би, якби почув? Може сів би, почав говорити? Сказати?! Вже зачинала ворушити устами. Але в роті нараз ставало сухо й не знаходила слова. Того першого слова, яким би почала розмову. Та не з цим Захарієм, не з цим сірим уламком життя. Але з тим колишнім, з тим давнім! Ах, ні! Не з давнім, а з цим, що під смоківницею… Закривала очі, щоб пригадати собі його таким, як того вечора. І уста знов ось-ось мали вже вимовити. Але розплющувала очі й бачила сиву, майже вже білу, бороду, сувійчики зморщок під закритими повіками та жилаві руки старої, хворої людини, безвладно простягнені здовж тіла. І тамувала викрик. Знала, що мусить признатися, повинна сказати. Але й сама собі не вірила, сама знемагала солодким сумнівом, сама відкладала з дня на день, щоб набути ще більшої, ще переконливішої впевнености.

Вдумувалася, вглядалася в своє положення й дивувалася, що немає радощів, бурхливих радощів, що їх собі уявляла раніше, коли думала про недосяжне, тепер здійснене бажання. Радости не було. Чи принаймні була то інша радість, ніж собі уявляла. Щось глибокого й упевненого сповняло всю істоту, щось таємничого підносилося з глибини буття. І хотілося не співати й витанцьовувати назустріч, але придивлятися до нього внутрішнім зором і спостерігати його таємний зріст… Тому й мовчала. Бо здавалося, що як навіть чоловікові скаже про це — зникне таємниця й не можна буде спостерігати допитливим зором її нестримного ходу.

Та якщо було легко, думала, затаїти свій стан від чоловіка, — з жінками було це тяжче. Бо рухи самі від себе ставали повільнішими, хода тяжчою, немов на кожному плечі було по глеку. Але головно погляд, дивний, звернений до себе, в середину власної істоти, погляд зраджував жіночому світові Елісебин стан. Не бачила сама себе, хіба лише в глеку з водою, не придивлялася до себе й гадала, що ніхто нічого не помічає. А то лише вона сама не помічала, як починають придивлятися сусідки, як обмінюються багатомовними поглядами, як затримуються