Всеволод Зіновійович Нестайко - Загадка старого клоуна

завжди бажав щастя i здоров'я. — Та! — махнув вiн рукою, але видно було, що йому приємно.

Я думав, що вiн одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свiдки. Але нi. Вiн нiкому не сказав нi слова. I це ще бiльше пiднесло його в моїх очах.

А тут iще, виявляється, вiн i в Парку Примакова був. З Суреном. I було весело…

Яке ж то недобре, погане почуття — заздрiсть! Гнiтюче, кисле, гiрше за найзеленiше яблуко. Сам собi противний стаєш. I немилий тобi весь свiт, раз ти в ньому такий нещасний.

От коли б менi весел-зiлля! От коли я ту смiх-траву оберемка ми їв би!

I знову в уявi моїй раптом виникла руда Гафiйка Остапчук iз сьомого класу.

Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним…

I, може, саме Гафiйка вивела мене з того «нещасного» стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше — це меблi.

Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.

Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив — привезли!

Бiля пiд'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом «Меблi», i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом «розшивали» (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.

Тiльки коли я забiг у квартиру (сходами, бо лiфти були зайнятi вантажниками), тато на ходу крикнув: — Не крутись пiд ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: — Вiзьми з'їж хлiба з салом, я обiду не варила! Нiколи! Але яке там сало! У головi хiба сало, коли таке робиться?!

Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблi громадилися посеред кiмнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабiринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: — Ги-ги!… Ги-ги!… Ги-ги!…

Догикався я до того, що преболяче вдарився колiном об гострий край шафи. Аж iскри з очей посипалися. Кiлька хвилин ойкав i стогнав, сидячи на пiдлозi.

Але нiхто цього не помiтив. Вантажники хекали i кректали. Тато метушився.

Мати розпачливо ойкала:

— Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потiм вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблi.

Меблi були дуже гарнi, полiрованi, на гнутих нiжках, з зеленою квiтчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього — письмовий стiл.

Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. I полiрований, i вiзерунчастий, i з фiгурними ключами, i на восьми гнутих нiжках.

— Це тобi, Стьопо! — урочисто сказав тато. — Уроки на ньому робитимеш. Ну да! — вигукнула мама. — Щоб подряпав.

— Не подряпає, не подряпає! Що ж вiн, дурний — дряпати такий стiл. Не подряпаю, — невпевнено сказав я. — I на кухнi уроки можна зробити, — не здавалася мама.

— Що значить — на кухнi?! Чого це — на кухнi?! Це я купував такого стола, щоб мiй син робив уроки на кухнi?! Нi! Нi! Вiн робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? — Чую. — Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. — Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мiй труп! — Ну, добре, добре…

Бiднi чоловiки! Скiльки тих трупiв оживили, пiдняли з дороги жiнки. А то б пройти не можна було.

Уроки я робив на кухнi. I не ремствував: нащо менi ота полiровка!

Увечерi до нас зайшов сусiда Аркадiй Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татовi курити в квартирi через мене — "щоб не псував дитинi здоров'я"). Аркадiй Семенович працює на фабрицi, яка виробляє фурнiтуру для меблевої промисловостi, тобто рiзнi замочки, завiси, нiжки, загогулини, накладки i подiбне.

Аркадiй Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фiгурнi ключi, втулки, загогулини, сказав: — Оце скоро одпаде… А це. одклеїться. I взагалi наша «Либiдь» i краща, i дешевша. I пiшов курити на сходи.

— Щоб у тебе самого поодпадало i поодклеювалось! — сказала йому вслiд ображена мати.

Через хвилин п'ятнадцять, покуривши, вiн знову прийшов. — А взагалi ви б менi одкрутили одну нiжку вiд шафи. Я б вам через два днi принiс. Я хотiв би зняти копiю. Мати почервонiла:

— А я що — цi два днi шафу руками триматиму? — Пiдкладете щось.

— Нi! Вибачте — нi!… Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Менi тодi кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собi. — Нащо менi перемальовувати, я й так запам'ятав, — байдуже сказав Аркадiй Семенович i знову пiшов на сходи курити. Мати аж вища стала вiд обурення.

— Ну! Ви чули! Нiжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним бiльше! I взагалi — досить уже! Кидай курить! I сам себе i нас iз Стьопою отруюєш тiльки…

Мати ще хотiла щось говорити, обурюватись сусiдою, який не оцiнив як належить наших меблiв, але… Задзвонив телефон.

За тими меблями ми зовсiм забули, що тато вчора замовив на сьогоднi на вечiр розмову з дiдом Грицьком i бабою Галею. — Алльо-у! — загукав я, першим схопивши трубку.

— Гало!… Стьопо! Це ти? — почув я начебто й далекий i такий близький, рiдний голос дiда Грицька. — Я! Дiду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? — Здоров. Ми нiчого, а ви як? — Ми — здорово! Меблю купили! — Що? Що? — Ану дай! — сказав тато й вихопив у мене трубку.

Тiльки тепер, коли я почув голос дiда Грицька по телефону, я зрозумiв, як я за ним скучив.

Усе своє свiдоме життя я бачився з дiдом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два мiсяцi його нема поряд зi мною.

Довго говорив тато з дiдом, потiм з бабою, потiм мама з бабою i з дiдом. Усе докладно розказали, про всi справи. I вже збирали ся закiнчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку i загукав:

— Дiду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? — Щось менi здавило горло, я не мiг ковтнути.

Дiдовi, мабуть, передалося моє хвилювання, i голос його здригнувся, коли вiн сказав: — Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив… Ех!…

Уночi менi снилося рiдне село. I дiд Грицько верхи на бiлому цирковому конi з китицею на головi (не дiд, а кiнь, звiсно). I друзi мої Василь та