Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.

– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.

– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.

– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?

– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.

– Ходімо.

Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадо-волена.

– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?

– Сам вибери, – пирхнула, мов кицька, Маруся.

На подвір'ї, на невеличкому газоні, біля самої стіни Юзек Шавелло лопаткою розкопував тверду землю. Віхура знайшов поламаного багнета, нашкрябав на кам'яній стіні хрест і викарбовував під ним великі друковані літери. «СТ» були вже гот'ові, працював над «А».

Старий Шавелло повернувся з Черешняком, посадив його на винесену з будинку канапу, оббиту зеленим оксамитом, сів біля нього й наказав:

– Грай політичному. Йому було б приємно.

Тихо заграла гармонія, і старий не так співав, як говорив під мелодію, дуже просто й буденно, немов розмовляв, а не декламував вірша:

Роками йде смертельний бій

За волю – не за славу…

За ним став Лажевський, зняв кашкета. Віхура,покинув карбувати, дивився і слухав.

Пароль і відгук твій і мій

Це – Сталінград, Варшава.

І на обох нас рветься «тигр».

Вогнем по «тигру» я і ти,

Вогнем і я, і ти!

Томаш хотів сказати, що війна незабаром закінчиться, тож люди не повинні гинути, але, пригадавши, слова Густліка над Одером, нічого не сказав і грав далі.

Займався день, і було відомо – не всі дочекаються ночі, бо, щоб скінчилася війна, треба ще цю станцію під землею_здобути. Либонь, десь у іншому місці й перечекали б, та тут, у Берліні, не можна. Треба здобувати.

Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ

До штабного підвалу крізь закладені мішками вікна сочилося холодне світло. Похмуро тут було й на перший погляд майже порожньо. Лише коли очі звикали, можна було розрізнити силуети офіцерів та солдатів, які спали на лавках, сиділи під стінами. Не спав тільки черговий телефоніст у кутку й двоє, що схилилися над столом, у крузі світла акумуляторної лампочки. Полковник і сержант дивилися один одному в очі, як після стомливої дискусії, а може, навіть, суперечки. Мовчали.

На столі лежав мальований Косом ескіз: те, що було видно з даху будинку в районі станції. Поряд – невеличка книжечка, яку Стасько витяг з бібліотеки в жовтому будинку, і розгорнений, вклеєний у неї план берлінського метрополітену.

Врешті полковник підсунув тарілку з нарізаним хлібом, ніж і відкрив бляшанку консервів.

– Їж.

Сержант намащував чорний хліб тушонкою, а офіцер говорив.

– Твій ескіз поверхні й план підземної мережі збігаються з нашими. Правда й те, що там, де затопили тунель, не повинно бути їхніх постів.

– Не повинно, – кивнув Кос, жуючи хліб.

– Я зважував усі «за» і «проти». А тепер час кінчати дискусію, – урвав полковник. – Переходимо до дій.

Сержант хотів устати, але командир полку простяг руку й притримав його за плече.

– Їж. Протягом дня візьму в саперів водолаза, перевірю, чи під водою нема перешкод… Ризик великий, але на одній шальці терезів – шанс здобути станцію та прорватися до рейхстагу, а на другій – життя п'яти людей.

Кос проковтнув кусень хліба, додав квапливо:

– І пса.

– Танкістів і пса, – ледь помітно всміхнувся полковник, кивнузши головою, і наказав: – Зараз усьому екіпажеві відійти з танком у спокійніше місце і спати. Сам розбуджу.

Крізь відчинене вікно на першому поверсі видніла башта «Рудого», вкрита пилюкою, з-під якої ледве просвічувала зелена фарба. В ніші сидів з автоматом на колінах вартовий Юзеф Шавелло. Тепле повітря смерділо пилюкою й горілим.

В кімнаті на м'якому кріслі дрімав Костянтин з дротяними окулярами на носі. Розбуджений скрипом вікна, взявся пришивати відірваний погон. За вікном гриміла битва, яка охоплювала величезне місто, але гуркіт її не заважав нікому спати.

Густлік, Саакашвілі й Черешняк полягали впоперек ліжка. Індивідуаліст Віхура примостився на зсунутих кріслах, накритих периною.

Маруся спала на невеликій канапі. Пальці лівої руки вплела в волосся Янекові, який лежав на килимі, підклавши рюкзака під голову. Шарик дрімав біля ніг свого хазяїна.

Нараз у руїнах за вікном хтось засвистів мелодію повстанського маршу. Юзек спустив ноги з підвіконня, обсмикнув мундира й став струнко саме в ту мить, коли Лажевський входив до кімнати.

– Тс-с-с, – старший Шавелло приклав палець до губів. – Хай поки що відпочивають.

– До вечора недалеко. Вже по них ідуть, – відповів підпрапорщик. – Краще, щоб мали час помитись і прочуматись після сну.

Змінивши тон, він крикнув різким, «капральським» голосом:

– Підйом, підйом, вставайте!

Єлень простяг руку позад себе й, ледве розплющивши очі, шпурнув чобота. Магнето відскочив, спіймав чобіт на льоту.

– Ех ви,зелене військо!

– Де це ми? – спитав Густлік, сідаючи на ліжку.

– В Берліні, – чітко відповів Шавелло.

– Той, що відбій грає, кращий від того, що сигналить шикуватися. Правда, Магнето?

Прокинулись усі, повставали, розминали м'язи, які боліли після вчорашнього бою, а Єлень, взувши один чобіт, ганявся по кімнаті за Лажевським.

– Зелене військо, зелене! – вигукував підпрапорщик, спритно викручуючись.

– Віддай! – спіймав його врешті Густлік, одібрав чобота і, взувши, притупнув. – Хлопці, та ж сьогодні Перше Травня! Все свято проспали.

– З водою погано, – нарікала Маруся, прямуючи до сусідньої кімнати.

– В бочку наносили! – гукнув їй услід Юзек.

– Ще перше не закінчилось. Встигнете до півночі посвяткувати, – ущипливо промовив Лажевський і гукнув: – Янеку!

– Чого? – відповів Кос, що вмився над мискою і витирав обличчя свіжим простирадлом.

– Ти чому не береш мене з собою?

– Тільки екіпаж потрібний. Навіщо ризикувати?

– Але вас за це доля покарала. Дають вам шостого до танка.

– Можу поступитися, – обізвався Віхура.

– Кого це дають? – запитав Янек.

– Командира.

– Навіщо він нам? У нас є свій! – гукнув Густлік, що саме голився.

– На біса! – вилаявся Саакашвілі. – Не треба!

– Офіцера полковник вам дає. Капітана. Та ще й росіянина.

Всі замовкли. Вмита й зачесана Маруся саме повернулась до кімнати з гарячим чайником у руках:

– Кому тепленької? – наливаючи до миски, спокійно запитала вона. – А що, капітан-росіянин гірший?

Костянтин Шавелло, який сидів найближче до дверей, схопився на ноги і скомандував:

– Струнко!

– Вільно, – промовив заходячи полковник. – Не доповідайте, я сам