Юрій Романович Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе — без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, — (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), — а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, — він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.

Було спокійним мирне море,

а я звик плисти без утоми невідомо як довго. Та

обрав сьогодні шлях, одначе,

ніким незвіданий раніш.

Імла ковтнула нагло берег,

всотала млосно суходоли,

над море назлітались хмари,

і мерехтіння ясних зблисків

єдино дійсністю здались.

Примхливих течій чудні плини

мене полегкі огортали,

в обіймах ніжних несучи,

чуття даруючи породи-

чання з бездною стихій.

Я намагався самотужки

поплисти, хоч і певен був —

води насправді не існує.

Та марні наміри здолати

всевладні вади власних дум.

Нараз зірвався вітер буйний

і збурив море не на жарти,

здіймаючи величні хвилі,

розшарпуючи небо в клоччя,

жбурляючи безжально птиць.

А тим же часом панували

такі довкола тиша й спокій,

що знищеним усе дотла

здавалося. З-під хвиль навали

я марно вирватись хотів.

І холод лютий, пронизавши

до решти плоть мою калічну,

скував паралічем всі рухи,

лиш тільки води вирували.

Чи ж справді то була вода?

Піна злітала пелюстками,

засвідчуючи вод відсутність,

але невидима стихія

таки затягувала в себе,

немов це я водою був.

В собі самому відчував я

ті швидкоплинність і текучість,

які довкола нуртували,

нутро поглинувши моє.

Сей дивний трунок ніби сам

себе самого споживав. На

мене враз зійшла утома,

і я відчув себе чужинцем

у власному єстві, неначе

я тільки — плюскотіння хвиль.

Спочатку здалось це приємним —

перетікати з тіла в море

і розчинятись в ньому сіллю,

і з моря в тіло знов вливатись,

єдину цілість творячи,

та я забув про небезпеку.

Бо непорочне сливе море,

котрим я так нежданно став,

мене тягнуло вглиб нещадно —

я, неіснуючий, тонув.

Не це однак мене лякало,

а те, що потопельник все ще

тут існував лише для того,

аби роздумувати власне

про плин і плавання, і ціль.

Та плоть моя знайшла без мене

з безвиході таємний хід.

Вона, немов плавець управний,

крізь зябри воду пропускала,

і течій вловлювала струм.

А що зі мною? Міг хіба я

змагатись з морем, що було

тепер єством моїм правдивим?

Втопитися в собі самому —

яка сумна і ница смерть!

Був час, напевно, повертатись,

але негаснуча надія

усе несла мене вперед,

як монстра злого водяного,

позбавленого плавників.

Я линув у глибини темні,

немовби у місця святії,

де тільки й можна перебути

цей жах земного існування,

де можна бути просто як

частина простору, що прагне

не вивільняти більше місць,

а бути лиш самим собою —

відбитком власним на вапні

своєї мушлі-черепашки[88].

Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, — цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, — щоб опанувати світом і тобою.

Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.

Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.

Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).

Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.

Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.

Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.

Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися