Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

питання Іван Іванович, перехопивши в кельнера рахунок й розплатившись за себе і за журналіста — Тоталітаризм лишив нам у спадок наші підвалини, наш фундамент. З нього виростає наша любов і наш смуток, на ньому стоїть наш плач і наші співи. Всі чинники, покликані нас об’єднувати, насправді лише підкреслюють нашу відмінність. І подолати цю відмінність не здатен ніхто. Тому що господь у нас один, але народжується він у різний час, аби не морочити нам усім голову. Саме про це і йдеться в новому альбомі нашого колективу.

Харків, 2008

Паспорт моряка

1

З середини березня зима зовсім відійшла і на побережжя почали накочуватись теплі тумани. Вночі повітря було темне й прозоре, як миті пляшки зеленого скла, але ближче до ранку з моря підіймався туман, заповнюючи собою порожні пірси. На кілька годин частина Криму зникала в густому вологому повітрі. Туман був настільки важким, що чути було, як він розпадається на краплі. Першими в місті прокидались пияки й торговці городиною. Вони вибиралися з ліжок, натягали на себе свій надійний чоловічий одяг — турецькі джинси, пом’яті піджаки й розбиті шкіряні черевики, шукали свої сигарети, виходили на кухню, пили кип’ячену воду з чайників, відчиняли вікна і впускали туман до своїх теплих зі сну помешкань.

Мокре повітря швидко наповнювало кімнати, осідаючи на весь цей усталений побут сорокарічних чоловіків — на шкірянки, запасні частини до автомобілів і підвішені до стелі старі велосипедні колеса, котрі печально обертались на протязі, ніби флюгери. На вулицях було порожньо, лише пси грілись коло винних підвалів та книжкових магазинів, охороняючи запилені полиці з портвейнами та прилавки зі старою поезією. Десь коло шостої торговці викочували на вулиці візки з товаром і тягли їх на ринки. Дехто зупинявся просто на перехрестях і лишався розкладати свій товар. За ними виходили робітники, прибиральники і просто випадкові проститутки, котрі блукали містом, намагаючись потрапити до власних помешкань, помилялись адресами, не пізнавали вулиць, заходили до чужих будинків, вітались із незнайомими тінями, що легко зникали в темряві, відлунюючи кроками на мокрій бруківці.

З барів із гральними автоматами викидали останніх нічних відвідувачів, ті безтурботно підіймались і тяглися до своїх нір, забуваючи всі нічні програші й пригоди. Потрапляли додому, будячи дітей і дружин, тягались загальними коридорами, заходили до шаф із одягом, укладалися спати в старих, пожовтілих від часу і любові ваннах, били посуд із підробленого кришталю, різали вени тупими бритвами, пили чай — густий і солодкий, наче туман із моря, читали минулорічні жіночі журнали, вмикали радіо і слухали прогноз погоди, не вірячи в усі ці твердження про можливі повені, землетруси та швидке наближення літа. Після цього на вулицю вибігали діти і мчали до шкіл, лишаючи в тумані довгі глибокі коридори. О восьмій відчинялись перші крамнички. Сонні продавщиці знімали засуви, відмикали навісні замки і впускали до магазинів вуличних псів, ті забігали всередину і вкладалися під полицями з консервованою кукурудзою та золотою цибулею, лежали, тепло дихаючи і нагріваючи своїм диханням вогкі магазини.

Продавщиці підіймали жалюзі на вікнах, приміщення освітлювались першим сонячним промінням і наповнювались жахливою радісною музикою, що її зазвичай крутять на коротких хвилях. Незабаром привозили свіжий хліб і молоко, вантажники весело перемовлялись між собою, пси підводили голови й недовірливо оглядали чоловіків, котрі заносили з вулиці ще гарячий хліб. Потому до магазинів заходили літні жінки, купували хліб і консерви, непомітно вислизали на вулицю й повертались до своїх домівок. Туман підіймався вгору і сонце прогрівало дахи. Стіни будинків і листя винограду волого набухали, як випрана білизна. Вздовж побережжя стояли напівпорожні санаторії, їдальні, тяглись порожні парки, корпуси піонерських таборів, мертва весняна територія, давно не ремонтовані будинки з казенними меблями і важкими, начиненими жиром та солодом холодильниками, котрі вночі важко здригались, будячи мешканців потойбічними звуками. Безкінечні паркани між деревами, сторожа на пропускних пунктах, плющ на цегляній кладці стін, сонячний пил на мертвих пам’ятниках, напівстерті написи, котрі збереглися ще з сімдесятих — березневі курорти, мов нічні вокзали, жили спогадами про кращі часи, про крикливі натовпи, в березні все це викликає легку ностальгію і ненав’язливу відразу, затягнуті дощем і просушені сонцем покинуті міста, населення яких виїхало, лишивши по собі безліч особистих речей, на які час від часу тепер натрапляли охоронці та квартирні злодії.

Вікна більшості будинків були прочинені, і, маючи бажання, можна було розгледіти меблі, зібрані по всьому місту і принесені сюди, килими на стінах, старі програвачі й транзистори — речі, здебільшого, були випадковими й не пасували до всіх цих килимів, через що кімнати нагадували камери схову. Більшість кімнат винаймались улітку і стояли порожньо цілу зиму. Навесні господарі чистили їх, провітрювали ковдри та подушки, виганяючи з них мертвий зимовий дух, дух помешкання, в якому ніхто не жив кілька місяців, відмивали підлогу, знаходячи під ліжками листи, телефонні картки й зужиті презервативи, так би мовити, сліди чужої пристрасті й чужого болю. О десятій відкривались аптеки, коло яких уже товклись пияки, вони боязко ступали до порожніх лунких приміщень і дещо знічено розглядали строкаті й кольорові листівки, барвисті пігулки, золоті наливки й сиропи, запашні порошки та коштовні мазі, з острахом і повагою озирали хромоване залізо медичного приладдя, стерильне начиння, за допомогою якого повертають до життя тих, хто не надто впевнено в ньому тримається, читали по літерах назви химерних засобів від безсоння та безсмертя, із подивом дивились на всі ці порошки кохання, які потрібно було втирати в ясна, уважно підступались до полиць зі шприцами та скальпелями, недовірливо зиркали на гори китайських презервативів, заздрісно мружили очі на весь цей кольоровий фармакологічний пересит, проте замовляли як правило по два флакони медичного спирту, і полегшено видихнувши з грудей усю цю несамовиту фармакологію, виходили на свіже повітря.

До обіду берегом снували поодинокі мешканці санаторіїв, загублені й самотні перебіжчики, які прибували щодня, тікаючи від безкінечної березневої сльоти, що заливала східноєвропейські долини та межиріччя на північ від кримських перешийків. Застуджена публіка, по двоє, по троє вони блукали вздовж порожніх, як зимові стадіони, пляжів, розглядаючи суховантажі, котрі повзли в бік Севастополя, блукали парковими доріжками, сиділи на теплому камінні, читаючи кримінальні романи і стаючи зазвичай на бік поганих хлопців. На обід вони всі розповзались, повертались до своїх непротоплених гнізд, до кімнат із холодними, як мертві серця, телевізорами, вибирались до їдалень, вітались зі знайомими і починали свої безкінечні розмови про погоду та здоров’я,