Дарунок Корній - Тому, що ти є

Життя стало схожим на смоляну безвихідь — загруз і вже не вибратися. Та то був лише початок поневірянь, як виявилося. Пройшло півроку після тих подій. Наче всі пристрасті вгамувалися — ні Влад, ні Ірена не займали їх, здалося навіть, що ті забули про існування невістки й онуки. Мар’янку це зовсім не засмучувало, бо їм було незле удвох. Влітку на черговому медичному огляді перед початком навчального року лікар звернув увагу на її синець на грудях. От вже шість місяців як виписали з лікарні, а він не зникає. Лікар просто категорично відмовлявся підписувати медкартку, поки вона не зробить мамографію. Зробили перевірку і… Доброякісна пухлина — ласкаво просимо назад до пекла, бо ніщо просто так не минає…

Боляче згадувати ті роки, що боролася. Так, боролася, бо мала заради кого жити, бо не звикла здаватися, бо вона не Брех, і не зіп’ється ніколи, і не стане вбивати того, кого найбільше любить, тому що вона Кущинська. Донька свого батька…

Боролася й перемогла. Операція, хіміотерапія — одужання. Через рік — ремісія. Діагноз, мов вирок: невдало зроблена операція. Але і цього разу вона боротиметься, бо вміла боротися, бо вже раз перемагала… І коли не залишилося й надії, квартиру в столиці продали — гроші на лікування, вона приїхала до Сашка як до останнього прихистку, промінчика, який хай не врятує, але хоч зігріє. Може, востаннє, може…

Двері відчинила Василина Степанівна. Зморщена-зморщена стала від літ, але з такою ж гордою поставою та іскорками-живинками в очах…

Запросила на чай… У квартирі ще одна жінка — молода, навіть юна, вагітна, розквітла щасливим квітом, посміхається. Хтось зателефонував на мобільний, вибігла в коридор розмовляти.

— Оксано, знайомся, серденько, то наша невісточка тут порядкує — Галочка. Вони з Сашком чекають дитинку. Ми такі щасливі нарешті. Думала — не діждуся. А як твої справи, як чоловік, як Мар’яночка, напевне, вже студентка? Ти не дуже добре виглядаєш, серденько, чи не захворіла часом?

У двері кухні зазирнули біленька голівка та сині очі щасливого створіння.

— Василино Степанівно, там мій Сашко телефонує, то я піду…

— Іди-іди, серденько, не хвилюйся — все буде гаразд. — Бабуня Сашка підхопилася і заходилася проводжати Галочку до виходу.

Дівчина вже від вхідних дверей гукнула:

— До побачення, пані Оксано, була рада знайомству, можливо, ще зустрінемося…

Отже, Сашко одружений. У нього мила і ніжна дружина, може, трішки замолода, та то таке… Важливо інше — він щасливий, заслуговує на це. Бабуся говорить і говорить, вихваляється успіхами Сашка, невістки. Так-так, Сашко тепер успішний хірург, зі всієї України та й з-за кордону до нього пацієнти прибувають, навіть лікарі на консультації приїжджають. І справа тут навіть не в новій лікарні з найсучаснішою технікою, найважливіше — талант Сашка, золоті руки та серце. Бабуся доливає чаю, підсовує Оксані домашнє печиво. Авжеж смакота! Невісточка ж пекла, тому і смакота…

Говорили-балакали. Так-так, у неї все гаразд… Донька вчиться в університеті. Чоловік багато працює, і очі в поділ заховала. Ні-ні, вона не хвора, просто з дороги, і тому синці під очима, а ще була на цвинтарі, до тата ходила, і спогади так якось накотили дев’ятим валом.

Оксана відчуває, що треба йти. Невже не залишиться? Через годинку, мабуть, і Сашко надійде… Ні-ні, вона лише на мить, так поспішає. Ні, вона не бентежитиме щастя, яке мешкає в цій оселі. Хай хоч комусь буде добре, як казав колись Сашко — ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай з кимсь іншим, але хай Сашко зуміє стати щасливим.

Попрощалися, коли виходила, поцілувала в щоку стару й прожебоніла:

— Будь ласка, Василино Степанівно, не кажіть Сашкові, що я заходила, не хочу його бентежити. А коли невістка про щось обмовиться, то пригадайте когось зі своїх учениць колишніх. Благо, Оксана — не рідкісне ім’я. Я хочу, щоб Сашко був щасливий, і, схоже, у нього зараз для цього все є.

Стара пообіцяла і, певно, обіцянки дотримала.

Оксана відкрила очі — біле небо палати над головою. Пі-пі-пі — приєднане до апаратів її серце, поки що живе і розмовляє своєю мовою, повернула очі до вікна — дві постаті: Мар’янка і Сашко на сірому тлі зимового вечора, мовчки дивляться у вікно, можливо, на сніг, а вона — на них… Сльоза скотилася з очей, втома знову закрила очі. Сон, забуття і сон.

Величезна біла кімната. У ній добре, затишно, тихо. Але вона тут не сама, крокує впевнено до двох постатей, що чекають на неї. Це тато і її син. Але вона не має сина, чому ж вона впевнена — то її син? Байдуже, то сон, а у снах різне трапляється… Вони наче її не помічають, розмовляють між собою.

— Онучку, дивись, я впіймав метелика!

Тато молодий і веселий. Такий, яким вона його пам’ятатиме завжди. Простягає руку, долонею вгору, а там — метелик, жовтогарячий, як промінчики сонця…

Тато підходить до кучерявого біленького хлопчика, малому років десять, не більше. Малий зирить темно-карими оченятами та посміхається.

— Ну що, Юрку-молодший, втримаєш метелика чи ні?

Юрко-молодший киває головою та простягає долоньку.

Дід садить метелика на долоню, той раз по раз махає мляво крилятами. Раптом малий другою долонею накриває метелика зверху і повертає голову до Оксани:

— Мамо, вгадай, який у мене метелик між долонями — живий чи мертвий?

Оксана відчуває — малий дражниться з нею, бо зараз тільки від нього залежить, чи залишиться той метелик живим. Долоні, хай дитячі, для метелика — вирок. Сильніше стиснеш, і все…

Оксана розважливо каже:

— А це вже залежить від тебе, синку!

Хлопчина щасливо посміхається, розкриває долоні, піднімаючи вгору над собою руки:

— Мамо, дідусю, а давайте його відпустимо. Хай живе!

Біла кімната просто на очах починає танути, і повертається знайомий зумер: пі-пі-пі… І крізь ліс напівстулених повік — темно-карі очі навпроти:

— Оксанко, Оксаночко, прокидайся, кохана. Ангели не сплять, ти ж сама казала. Ангели ніколи не сплять.

7. Годинник

Оксана вже місяць у лікарні. Олександр майже вивчив напам’ять багатотомну історію її хвороби. Божевілля якесь — не зовсім вдало зроблена операція, та й реабілітаційний період невірно проведений… Стільки помилок людських, випадкових, закономірних. Сашко не відходить від Оксани ні вдень, ні вночі. Тепер і живе в лікарні. Оксана мов свічечка — догорає. Скільки їй зосталося ще горіти? Лічені дні, години: знав то добре, бо він лікар і, на жаль, не