Філіп Пулман - Янтарне скло

Маленькі шпигуни кудись зникли — здавалося, що серед скель і снігу немає нікого, крім двох дітей і велетенського ведмедя. Ліра піднялася на спину свого друга з таким виглядом, ніби їй хотілося цього найбільше на світі, і Йорик урочисто повіз її до печери, котру він уподобав.

Віл занурився у свої думки і не слухав розмови дівчинки з ведмедем, але потім його привернув болісний крик дівчинки, і він почув, як вона розгублено забурмотіла:

— Пан Скоресбі? Я не вірю! Бідолаха… Ти впевнений у цьому, Йорику?

— Відьма сказала мені, що він розшукував чоловіка на ім'я Груман, — повідомив ведмідь.

Віл почав слухати уважніше, адже Баруг і Балтамос щось розповідали йому про це.

— Та що трапилося? Хто його вбив? — тремтячим голосом спитала Ліра.

— Він загинув у бою. Він стримував цілий загін московитів, аби дати Груману можливість відірватися від них. Я відшукав його тіло — це була героїчна смерть. Я обов'язково помщуся за нього.

Ліра гірко заплакала, а Віл навіть не знав, що сказати, адже цей не відомий йому чоловік загинув, щоб урятувати від солдат його батька. Однак і Ліра, й ведмідь знали й любили цього Лі Скоресбі, а він — ні.

За декілька хвилин Йорик повернув ліворуч і пішов до входу в печеру, котрий темною плямою виділявся на тлі снігу. Віл не знав, де наразі маленькі шпигуни, але розумів, що вони десь поблизу. Йому хотілося переговорити з Лірою, проте поки він не бачив галівесп'ян, це було б небезпечно, адже їхню розмову могли підслухати.

Хлопець поклав рюкзак біля входу та втомлено сів на землю. За його спиною ведмідь розпалював багаття, а Ліра, попри весь свій сум, зацікавлено за ним спостерігала. Йорик стиснув у лівій лапі якийсь камінь, судячи з усього, кремінь, і почав бити ним по такому самому каменю, що лежав на підлозі. Щоразу з-під його лапи вилітав рій іскор і прямував саме туди, куди спрямовував його ведмідь: на купу гілочок та сухої трави. Незабаром трава запалала, і Йорик почав класти на вогонь більші дровини. Печера освітилася.

Діти пересунулися ближче до багаття, адже повітря було дуже холодним. На них чекала ще одна радість: нога якоїсь тварини, мабуть, гірської кози. Звичайно, Йорик їв м'ясо сирим, але ногу він простромив гострою гілкою та поклав смажитися на вогонь перед дітьми.

— Чи легко полювати в цих горах, Йорику? — поцікавилася Ліра.

— Ні. Мій народ не зможе тут жити. Я помилився, проте інакше я не побачив би тебе. Які ваші плани?

Віл оглянув печеру. Вони сиділи біля самого багаття, і полум'я забарвлювало смух короля ведмедів у жовте й оранжеве. За весь цей час Віл так і не помітив галівесп'ян, однак нічого не вдієш: доводилося говорити про ніж.

— Королю Йорику, — розпочав він, — мій ніж зламався… Але тут він подивився на стіну за спиною ведмедя і замовк.

— Якщо ви слухаєте мене, — голосніше сказав він, — то виходьте й робіть це чесно. Не треба підслуховувати нашу розмову.

Ліра та Йорик Бернісон повернулися, щоб подивитися, до кого він звернувся. Із затінку на світло вийшла маленька людина — звичайно, це був шевальє Тіаліс. Йорик заричав.

— Ви не спитали у Йорика Бернісона дозволу увійти до його печери, — промовив Віл. — А він король! Де ж ваша повага? Ви лише звичайнісінькі шпигуни!

Ліра посміхнулася та схвально глянула на хлопця. На обличчі Віла застиг суворий, презирливий вираз. Шевальє насупився та гнівно глянув на них.

— Ми поводилися з вами щиро, — промовив він, — а ви були нечесними, брехали нам!

Віл підвівся. Лірі спало на думку, що його деймон мав би бути тигром, і від тієї люті, яку випромінювала удавана тварина, їй захотілося стати маленькою та забитися кудись.

— Якщо ми й обдурювали вас, це було необхідно, — сказав хлопець. — Чи погодилися б ви прийти сюди, якби знали, що ніж зламаний? Звичайно, ні. Ви б застосували свою отруту, щоб приспати нас, і тоді викликали б допомогу та відвезли нас до лорда Ізраеля. Тож, Тіалісе, ми змушені були обманути вас, і вам доведеться примиритися з цим.

— Хто це такий? — спитав Йорик Бернісон.

— Він таємний агент лорда Ізраеля, — відповів Віл. — Вчора вони з товаришкою допомогли нам утекти, але якщо вони на нашому боці, їм не слід ховатися та підслуховувати нас. А коли вони це роблять, як вони тоді можуть дорікати за нечесність?

Погляд галівесп'янина палав такою люттю, що, здавалося, він ось-ось кинеться навіть на Йорика, не кажучи вже про неозброєного Віла. Але Тіаліс не мав рації і добре це розумів, тож він лише вклонився та вибачився.

— Моя пошана, ваша величносте, — звернувся він до Йорика, котрий у відповідь видав ричання.

Ліра звернула увагу на те, що коли шевальє дивився на Віла, його очі випромінювали ненависть, на неї саму він дивився зневажливо, а на Йорика — з холодною, настороженою повагою. Усі емоції відбивалися на його обличчі дуже чітко, наче він не приховував їх, а навпаки, виставляв напоказ. Поруч із ним із затінку з'явилася леді Салмакія та, цілковито ігноруючи дітей, зробила реверанс ведмедеві.

— Пробачте нам, — звернулася вона до Йорика. — Звички ховатися дуже важко позбутися, а мій супутник шевальє Тіаліс і я, леді Салмакія, так довго перебували серед ворогів, що не виявили до вас належної ввічливості лише через цю звичку. Ми супроводжуємо хлопця й дівчинку, бо маємо завдання доставити їх у фортецю лорда Ізраеля. Іншої мети в нас немає, і ми, певна річ, не маємо жодних намірів завдати вам шкоди, королю Йорику Бернісон.

Навіть якщо Йорик і здивувався, як такі маленькі істоти можуть завдати йому шкоди, він того не виказав — і не лише через те, що його емоції взагалі було важко прочитати, а й тому, що він також дотримувався певного етикету, а леді Салмакія розмовляла з ним досить шанобливо.

— Будь ласка, сідайте біля багаття, — запропонував він. — Якщо ви зголодніли, їжі тут вистачить на всіх. Віле, ти почав щось говорити про ніж.

— Я гадав, що цього не може статися, проте він зламався, — промовив хлопець. — Але алетіометр повідомив Лірі, що ти можеш полагодити його. Я збирався спитати це ввічливіше, але від цього нічого не зміниться: чи можеш ти його полагодити, Йорику?

— Покажи мені його.

Віл витрусив із піхов усі уламки та акуратно поклав на кам'яну підлогу печери, розташувавши їх саме так, як вони розміщалися, коли були частинами цілого ножа. Ліра взяла з