Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

з одного боку, залишками демократичних політичних сил, з другого, радикальними самостійниками – з третього;

– у місті та селі – поміж єврейською громадою, з одного боку, українською, з другого, російською – з третього.

2) Зовні УНР:

– Київ – Петроград;

– УНР – Антанта;

– УНР – Румунія;

– УНР – Польща;

– УНР – «білий» політичний рух;

– українські націонал-соціалісти – українські та російські інтернаціонал-соціалісти (більшовики).

Саме ці конфлікти, які практично миттєво перетворилися на всеосяжну громадянську війну, війну «всіх проти всіх», фальсифікатори історії нашого народу називали та продовжують називати «національно-визвольними змаганнями українського народу», або «Українськоюреволюцією 1917—1920/21 рр.».

До початку війни тоді, в листопаді 1917 р., залишалися лічені дні…

Інтернаціоналізація громадянської війни

А тимчасом у Києві за урочистими вигуками забули зважити на те, що загалом у славних лавах Малої ради налічувалося 105 членів та 8 кандидатів, отже, голосів 47 її членів для ухвалення будь-якого рішення було явно не досить. Хоча діячі вітчизняного національно-соціалістичного руху і не такими правилами нехтували, і не такі закони порушували – то яке значення мали процедурні дурниці на тлі історичного значення події, яка щойно відбулася! Аби сумнівів щодо цього ні у кого не залишилося, 10 листопада МР двадцятьма сімома голосами (!) затвердила нову форму судочинства на підвідомчій території: «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки», відкинувши при цьому альтернативні пропозиції на кшталт «іменем українського народу» або «іменем народів Української Республіки».[244]

11 листопада Мала рада, а точніше – те, що від неї залишилося, – заклала політичні передумови для ще однієї кривавої, безглуздої війни. Того дня ухвалили створити «комісію для вироблення протесту проти насильного (підкреслення наше. – Д. Я.) приєднання Полісся, Холмщини, частини Волині до Польщі та проти наміру зробить те саме зі Східною Галичиною та Буковиною»[245]. Такий протест виготовили й ухвалили 14 листопада, визнавши «недопустимим насильницьке відірвання від території Української Народної Республіки окупованих Австрією і Германією українських земель Холмщини, Підлясся і Волині».[246]

Як можна відірвати хоч якісь частини від «території» ніким не визнаної держави, укладачі документа не пояснили. Не пояснюють цього і сучасні фахівці. Так, один з найавторитетніших, В. Матвієнко лише констатував: це питання «швидко стало каменем спотикання» у налагодженні двосторонніх відносин між двома країнами, тобто УНР і Польщею, проголошеною, до речі, лише через рік, у листопаді 1918 р. Як це не дивно, але шанований дослідник висловив незадоволення брутальними, імперіалістичними, антиправовими, абсолютно незаконними претензіями націонал-соціалістичного Києва до сусідів, вважаючи їх надто поміркованими. На його думку, УЦР фактично «завалила» питання про захист «українських інтересів» в «прутсько-дністровському межиріччі»; спроби П. Скоропадського 1918 р. виправити ситуацію, – як указує він, – зазнали невдачі.[247]

Цікаво відзначити, що радівські діячі не «завалили» надзвичайно актуальне, а головне – як ніколи своєчасне для молодої «держави» питання – про створення в Палестині «національного єврейського осередка». Попри абсолютно слушні зауваження лідера Об’єднаної єврейської соціалістичної партії Макса Шаца (Аніна), який «доводив, що Мала рада не повинна приймати… резолюцію, бо… євреї не мають жодного права на Палестину, бо перше ніж там була єврейська держава, край цей належав хананеянам; потім прийшли євреї і силою вигнали хананеян з їхньої землі, через якийсь час євреїв силою вигнав з Палестини другий народ». І взагалі, «повстаючи проти цього (британського. – Д. Я.) імперіалізму, а також боронячи національні права арабів, промовець закликав Малу раду відкинути резолюцію». Тим не менше шестеро учасників засідання проголосували «за», троє – «проти», шістнадцятеро утримались[248]. Де в цей вікопомний момент були майже дев’яносто членів МР, назавжди залишиться таємницею.

Націонал-соціалістичний Київ та «організація» нової центральної влади

Загальне уявлення про відносини між УНР та її найближчими сусідами дає цитоване дослідження В. Матвієнка. Дослідник установив: після лютого 1917 р. і до Брестської угоди Україна «за рівнем розвитку державотворчих процесів випереджала інші регіони колишньої імперії (на нашу думку, за винятком Польщі, Фінляндії та країн Балтії. – Д. Я.) й виступала провідною силою перебудови постімперського простору на федеративних (з проголошенням УНР 7 листопада 1917 р. – конфедеративних, у сучасному розумінні цього терміна) засадах»; «Саме Україна, – вказує В. Матвієнко, – об’єктивно мала стати осередком формування нової структури міжнародних відносин від Балтики до Кавказу з огляду на її геополітичне становище та відсутність анексіоністських намірів щодо своїх сусідів».[249]

Мала би, але не стала, і причина проста: таку політичну інтенцію провідні кола українського національно-соціалістичного руху ані в Києві, ані в Петрограді, ані в Берліні, ані у Відні навіть не розглядали – принаймні ніяких даних про це за останні 90 років виявлено не було. Поза тим, на думку В. Матвієнка, федералістська позиція керівництва УЦР «не дозволила Києву визнати більшовицький Раднарком у якості загальноросійської влади, а вимога сформування загальноросійського соціалістичного уряду з представників самоврядних регіонів призвела до прямо протилежного наслідку – збройного конфлікту з ленінським урядом і запрошення німецько-австрійських військ для порятунку УНР від більшовицької агресії». «…З усіх національних та обласних урядів лише Новочеркаськ, – вважає В. Матвієнко, – позитивно відгукнувся на ноту Генерального секретаріату від 25 листопада 1917 р. про формування загальноросійського однородно-соціалістичного уряду на федеративних засадах», але <«… > до початку XX cm. українці Кубані не мали міцних зв'язків із Наддніпрянщиною, тому не ототожнювали себе у національному відношенні з «малоросами», чи «українцями», історичної батьківщини».[250]

Тепер звернімося до документів. Як свідчать протоколи засідань Малої ради, старт процесу з київського боку дав М. Грушевський особисто. Того дня він повідомив: «на порядку стоїть справа організації центральної влади в Росії», оскільки «народи Росії заінтересовані в тому, щоб така власть була утворена», але «очевидно, їм самим прийдеться заходжуватись коло цієї справи»[251]. В. Винниченко роз'яснив: «Секретаріат пропонує свій метод»: «щоб з'єднати уряд в одне ціле, треба єднати його не з центру, що розвалюється, а з тих окраїн, що ще здорові». Саме створений ними «однородно-соціалістичний уряд», на думку вождя українських соціал-демократів та його прихильників, може і повинен «негайно приступити до переговорів про мир»[252]. У цьому сенсі, як зазначив згодом М. Галаган, <«…> становище провідних українських чинників в питанні про створення загальноросійського уряду вже цілком означилось. Центральна Рада, відбиваючи настрій переважної більшості української революційної демократії, стала на становищі, що це уряд мав бути створений на основі принципу федерації, а склад його мав бути однородно-соціалістичний з участю в нім усіх соціалістичних партій (від большевиків до народних соціалістів включно)»[253]. Ця позиція була офіційно підтверджена в Заяві Генерального секретаріату