Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

— Тут наче все вокруг корицею пахне, — промовив він задумливо, зводячись на повен зріст. — Сильний запах... Дуже сильний...

Я принюхався. Чи то мій ніс уже так звик до цього запаху, що сприймав його за чисте повітря, чи то нюх полковника був гострішим за мій.

— Сильний... — повторив він задумливо, і я раптом збагнув, що має на увазі полковник Тараненко — те, що цей запах кориці володіє якоюсь таємничою силою, і саме ця сила змінила Петра, пом'якшила його характер, забрала його насторожену агресивність. Сила українського духу, що передавалася цим запахом, який раніше викликав у мене асоціації виключно кулінарного плану, — ось та сила, яку відчував на собі полковник.

— Петре, поглянь! — пролунав раптом голос Галі, негучний і здивований.

Петро присів поруч із нею навпочіпки, й вони обоє щось розглядали. До них підійшов полковник, зупинився. Я теж поквапився до місця чергової знахідки.

Галя тримала в руці годинник зі шкіряним ремінцем. Петро взяв у неї річ, очистив від налиплого піску, придивився до циферблата.

— «По-бє-да», — прочитав він на циферблаті, потім покрутив у руках, розглядаючи. Його обличчя відбивало повне нерозуміння.

— Петре, там щось на задній стінці, — сказав я, коли помітив вигравіюваний надпис.

Він підніс годинник до очей, примружився — сталева стінка блиснула на сонці.

— «Майору Науменку Віталію Івановичу від товаришів по службі. Київ. 1968 рік», — прочитав він.

Я озирнувся на мумію. У мене виникла підозра, що між годинником і мумією існує зв'язок. Чи ж це не сам майор Науменко? Хоча хто він такий і що тут робив?..

Полковник мовчки взяв годинник із рук Петра й несподівано різко відійшов убік. Відвернувся. Завмер, стоячи спиною до нас. Мені здалося, що плечі його здригнулися.

Петро теж подивився на спину полковника. Ми перезирнулися. А Галя так і лишилася біля краю розкопа. Її, схоже, не цікавили справи чоловіків.

Я почув звук «блискавки», яку розщібали, побачив піднятий лікоть правої руки полковника. Напружене очікування скувало мене — я усвідомив, що полковник дістає з кобури пістолет. Якщо він зараз різко розвернеться і почне стріляти — нам гаплик. Професійний військовий із такої відстані всіх трьох покладе за лічені секунди.

«Добре, що Гулі тут нема», — встиг подумати я, і тишу рознесло на шматки лункими пострілами.

Я здригнувся, проте лишився стояти. А полковник, піднявши правицю з пістолетом і спрямувавши цівку в небо, зробив іще кілька вистрілів. Потім опустив руку і схилив голову — мені добре було видно його міцну потилицю.

Тиша дочекалася, поки відлуння пострілів затихло, і знову посіла своє місце. Ми стояли нерухомо.

Полковник Тараненко повільно повернувся. У його очах стояли сльози, але гладенько поголені щоки були сухими. Він подивився крізь нас, наче нас поруч не було. Підійшов до мумії, постояв над нею мовчки. Став навколішки.

Мені здавалося, цю траурну тишу ніколи ніщо не порушить. Вона неначе оскляніла, ця тиша. І одночасно зростала напруга. Тиша зависла над нами дамокловим мечем, який здіймався дедалі вище, і при цьому збільшувався в розмірах. Що буде, коли він обрушиться? Чим вибухне ця тиша?

Мої нерви, напружені до межі пострілами полковника, ніяк не могли заспокоїтися. І раптом пролунав дзвінкий голос казаха.

— Патрони пакупай! Бо ж кінчилися?

Полковник повернувся до людини-магазина.

Подивився на нього примружено і сумно.

— Скільки хочеш за свої патрони? — запитав він неголосно.

— Три на долар... ай, — казах махнув рукою, — тєбє чотири на долар дам!

Полковник витягнув із кишені спортивних штанів гаманець, вийняв із нього ще один зелений червонець і з купюрою в руках підійшов до людини-магазина. А той уже порпався в баулі, шукаючи потрібний товар.

Дивний деркотливий звук різнув ослаблену тишу. Трель із переливами зависла в повітрі, затихла і знову повторилася. Казах поспіхом витягнув руки з баула, поліз у потайну кишеню і витягнув звідти трубку мобільного телефону.

— Да, да, — сказав він по-російському й одразу перейшов на казахську мову.

Говорив спочатку спокійно, потім нервово й уривчасто. Обличчя його спохмурніло. Нарешті він заховав телефон у відповідну кишеню баула. Задумливо пожував губами, потім повернувся до продажу патронів. Дістав картонну коробочку.

— Слиш, тут п’ятдесят, бери уже все! — сказав він покупцеві.

— Гаразд, а подзвонити даси? Я заплачу.

— Куди пазваніть хочеш?

— У Київ, я швидко...

— Тоді двадцять доларів.

Полковник погодився і, коли отримав телефонну трубку, відійшов метрів на двадцять.

Казах провів його поглядом, потім повернулися на його обличчя сумні думки, певно, пов’язані з телефонною розмовою. Він із жалем похитав головою.

— Щось негаразд? — запитав я. Хотілося бути з ним привітнішим.

— Ай-яй, — казах-магазин кивнув. — Сьогодні в Красноводську скачки на верблюдах... Мій верблюд програв, а я сам ставки брав, панімаєш... Платить доведеться...

Петро здивовано гмикнув, коли почув, у чому справа.

— Ходім, пообідаємо вкупі, — запропонував він казаху. Той подивився на Петра зі здивованою вдячністю.

— Галю, — Петро повернувся до своєї подруги. — Іди до Гулі та зладнайте щось на обід! Скажи, що до нас гості!

Я провів Галю поглядом і намагався розчути бодай щось із телефонної розмови полковника. Але говорив він тихо і дуже зосереджено. Тільки губи ворушилися на його нерухомому обличчі.

48

Незабаром ми подалися слідом за Галею. Тільки казах вирішив трошки затриматися — сказав, що йому треба зробити переоблік товару і записати все в товарну книгу.

На обід нас чекав сюрприз — рисова каша. Ми вмостилися біля багаття якомога ширше, щоб і полковнику Тараненку вистачило місця, і казаху, коли прийде. Гуля зовсім не здивувалася, коли побачила полковника. Мені навіть здалося, що коли вона насипала рис ложкою в піали, то дала йому більше, ніж іншим.

Коли вигляд рису перетворився на смак і я перекочував приємно-гарячі розсипчасті рисинки на язиці, Петро обережно запитав Вітольда Юхимовича про майора Науменка.

Полковник затримав біля рота ложку, наповнену рисом, потім поклав її в піалу, затиснуту межи ніг. Зітхнув. Озирнувся по боках.

— Я його чудово знав, — неголосно вимовив він нарешті й сам до себе кивнув. — Гарна була людина. Він займався секретними дослідженнями у галузі матеріальних проявів національного духу. У кожній республіці тоді в КҐБ створили такі відділи. Москва виділила чимало коштів на ці дослідження. Більше за інших перепало нам, прибалтам і таджикам. Менше білорусам — там начебто не було чого досліджувати... Я тоді тільки