Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

все сховали сутінки, він пройшов повз базар на вулицю, згадану розбійниками, і сховався за рогом будинку. Там він простояв, мабуть, із годину й раптом почув кроки двох людей, які повільно брели вулицею; спочатку він подумав, що це каліф з великим візиром, але один із чоловіків сплеснув у долоні, і зараз же з боку базару до них безшумно приєдналися ще двоє. Вони пошепталися, потім троє сховалися недалеко від Саїда, а один заходився міряти вулицю кроками. Ніч стояла темна, але тиха, і Саїдові довелося покластися тільки на свій гострий слух.

Пройшло ще з півгодини, і знову з боку базару почулися кроки. Розбійник, мабуть, їх теж почув; він шаснув повз Саїда, прямуючи до базару. Кроки наближались, і Саїд уже міг розгледіти в темряві двох людей; раптом розбійник сплеснув у долоні, і тієї-таки миті з засідки вискочило троє зловмисників. Ті, на кого вони напали, певно мали зброю, бо Саїд почув, як у сутичці дзвенять гострі мечі. Хлопець миттю вихопив свій дамаський клинок і з криком: «Смерть ворогам великого Гаруна!» — кинувся на розбійників; першим ударом він убив одного, потім налетів на двох інших, які накинули мотузку на шию другому перехожому й намагалися його знезброїти. Саїд навмання вдарив по мотузці, але при цьому зачепив розбійника так сильно, що відтяв йому руку. Той голосно закричав і впав на коліна. Тепер четвертий розбійник, який тим часом бився з другим перехожим, кинувся до Саїда, який іще не встиг поквитатися з третім розбійником. Але цієї миті, звільнившись від мотузки, другий перехожий вихопив ятаган і встромив його збоку в груди нападникові. Побачивши це, вцілілий розбійник кинув шаблю й накивав п'ятами.

За мить Саїд дізнався, кому він урятував життя, бо до нього підійшов один із двох перехожих, вищий на зріст, і сказав:

— І замах на моє життя або на мою свободу, так само як і несподівана допомога й порятунок, однаково дивні. Як ви дізналися, хто я? Ви знали про замах?

— Володарю правовірних, бо я не сумніваюся, що це ти, — відказав Саїд, — сьогодні ввечері я йшов вулицею Ельмалек за кількома незнайомцями, далеку й таємну мову яких я свого часу навчився розуміти. Вони говорили, що хочуть тебе взяти в полон, а твого візира, чоловіка гідного, вбити. Застерегти тебе я вже не міг, тож вирішив тобі допомогти й піти туди, де вони хотіли тебе підстерегти.

— Спасибі тобі, — сказав Гарун, — але краще нам тут не затримуватися. Ось тобі каблучка, приходь із нею завтра до мене в палац, там ми поговоримо про тебе й твою мені допомогу, і скажеш мені, що ти хотів би від мене в нагороду. Ходімо, візире, тут залишатися небезпечно — а що, коли вони надумають повернутись?!

Так сказав Гарун і, надягши на палець юнакові каблучку, хотів повести візира; але той попросив почекати хвилинку, обернувся й простягнув здивованому Саїду туго набиту калитку.

— Хлопче, — сказав він, — мій володар каліф може багато чого для тебе зробити, може навіть, якщо побажає, призначити тебе моїм спадкоємцем, я ж мало що можу, і тому вважаю за краще робити те, що можу, не завтра, а сьогодні, ось візьми калитку! Цим, звичайно, не висловиш мою подяку. Тільки-но тобі щось знадобиться, сміливо рушай до мене!

Сп'янівши від щастя, поспішив Саїд додому. Але там його прийняли погано. Калум-бек спочатку був невдоволений, а потім стурбований його тривалою відсутністю, тому що боявся втратити гарну вивіску для своєї крамниці. Він зустрів Саїда лайкою, галасував і репетував, як біснуватий. Але Саїд, зазирнувши в калитку і побачивши, скільки там золота, вирішив, що тепер може повернутися на батьківщину, навіть не запобігаючи ласки каліфа, вже звичайно, не менш щедрої, аніж подяка візира, тому він не поліз за словом у кишеню й коротко та ясно сказав купцеві, що жодної години більше не лишиться в його будинку. Спочатку Калум-бек отетерів, але потім заходився кепкувати з хлопця й сказав, глузуючи:

— Ах ти, дрантя, волоцюга, шарпак нещасний! Куди ти подінешся без мене? Хто тебе нагодує, напоїть, хто прихистить уночі?

— Нехай це вас не обходить, господарю, — кинув у відповідь Саїд. — Бувайте здорові, мене вам більше не бачити!

Так сказав Саїд і вибіг на вулицю, а Калум-бек, онімівши від подиву, дивився йому вслід. Але вранці, гарненько помізкувавши про те, що сталося, він послав своїх пакувальників вистежити, де ховається втікач. Довго й марно шукали вони, нарешті один повернувся й сказав, що бачив, як Саїд вийшов з мечеті й рушив до караван-сараю. Але його не впізнати, він гарно вдягнений, у розкішному тюрбані, при ятагані й шаблі.

Почувши таке, Калум-бек вибухнув лайкою.

— Він обібрав мене й на мої гроші одягся! — вигукнув він. — Нещасна я людина!

Калум побіг до наглядача варти, а той знав, що купець — родич Месура, хранителя скарбниці каліфа, тож купець легко домігся од доглядача, щоб він відрядив кількох стражників і наказав їм арештувати Саїда. Саїд сидів у караван-сараї і, заприязнившись із якимось купцем, спокійно домовлявся з ним, що той забере його до рідної Бальсори. Зненацька на нього наскочило кілька людей, і, хоч як він пручався, зв'язали йому за спиною руки. Він запитав, що дає їм право на таке насильство, вони відповіли, що діють за наказом як свого начальника, так і його, Саїда, законного хазяїна й пана Калум-бека. За хвилю підійшов і сам бридкий купець; знущаючись над Саїдом, засунув він руку йому в кишеню й на диво присутніх із переможним виглядом витяг калитку, набиту золотом.

— Дивіться! Ось скільки потроху натягав у мене цей мерзотник! — вигукнув він, і люди міряли презирливим поглядом упійманого злодія й обурювалися:

— Такий молодий, такий гарний і вже такий зіпсований! На суд його, на суд, хай провчать його кийками по п'ятах!

Саїда потягли до наглядача варти, а слідом за ними потяглася юрба людей усякого звання і стану.

— Дивіться, це красень кликун з базару. Хлопець обікрав свого хазяїна й ушився; він украв двісті золотих! — репетувала юрба.

Наглядач варти зустрів пійманого похмурим поглядом. Саїд хотів було сказати кілька слів на своє виправдання, але суддя наказав йому замовкнути й вислухав тільки пузатого купця. Той подав як доказ калитку. Суддя запитав, чи ці гроші украдені в нього…

Калум-бек заприсягся, що це так, і хоча за допомогою кривоприсяги він і привласнив чуже золото, але красеня кликуна, якого цінував у тисячу золотих, йому не повернули, бо суддя сказав:

— За законом, який лише кілька днів тому з волі каліфа,