Ганс Хрістіан Андерсон - Снігова королева

рано, до того, як його здатні були поцінувати. Тож він мусив відчути на собі подих жорстоких вітрів і блукання світами — від одного покровителя до іншого, як квітка, котру ставлять у склянку з водою чи вкладають у книжку! Невчасний поет, смішний і недалекоглядний — зате перший і єдиний данський поет тих днів. Звісно ж, тебе, маленький проліску, поклали до цієї книги як символ — не просто так.

І він поклав пролісок назад до книги. Тепер квітка пишалася усвідомленням того, що вона була символом у славетній книзі віршів і що той, хто їх писав, і сам виявився проліском, невчасним і небажаним — наче дурень, він очікував на літо серед зимових морозів. Квітка зрозуміла це на власний штиб, адже ми завжди все розуміємо по-своєму.

Ось такою була історія проліска.

Старий будинок

На одній вулиці поруч із новими й чистими будинками стояв дуже старий дім. Дата його зведення була вирізьблена на одній з балок і оздоблена візерунками у вигляді тюльпанів та вусиків хмелю. Судячи з цієї дати, старому будинку було вже триста років. Над вікнами старовинними літерами були написані вірші, а з карнизів витріщались вигадливо вирізані кумедні обличчя. Один поверх будинку виступав над іншим, а стічна труба під дахом закінчувалась головою дракона. Дощова вода мала витікати із драконового рота, але вона вихлюпувалась і з його тіла через діряву трубу. Не було нічого спільного між старим будинком та іншими будинками на вулиці — новими, добре збудованими, з великими вікнами й гладенькими стінами. Певне, ці будинки думали: «Скільки ще ця купа брухту стоятиме тут і псуватиме вигляд цілої вулиці? Виступ так затуляє огляд, що з наших вікон геть не видно, що ж відбувається у тому напрямку. Сходи такі широкі, наче у церкви, і круті, мовби вони ведуть до церковної дзвіниці. Металева огорожа на вигляд скидається на цвинтарну, та ще й зверху прикрашена мідними бляшками. Оце так неподобство!»

Навпроти старого будинку так само стояли нові й гарні. Безперечно, вони були такої ж думки, як і їхні сусіди.

У вікні одного з них сидів хлопчик з рум’яними щоками й чистими сяючими очима. Йому дуже подобався старий будинок — байдуже, при денному світлі, чи при сяйві місяця. Він би весь час сидів і дивився на стіни, де місцями відлущився тиньк, й вигадував різні історії, що могли відбуватись тут у колишні часи. Як виглядала вулиця, коли всі будинки на ній мали двосхилі дахи, відкриті сходи й стічні труби, схожі на драконів. Здавалось, він навіть міг бачити, як тут проходять солдати з алебардами на плечах. Звісно ж, дивитись на старий будинок задля розваги було дуже цікаво.

У будинку жив старий пан, який одягався у бриджі, пальто з великими мідними ґудзиками й перуку — будь-кому було ясно, що це справжня перука. Кожного ранку до будинку приходив старий слуга, щоб прибрати кімнати. Увесь інший час пан, що мешкав там, був сам-один. Інколи він підходив до вікна, щоб подивитись на вулицю. Тоді хлопчик вітався з ним кивком голови. Старий пан кивав у відповідь. Так вони познайомились і заприятелювали, хоча ніколи не розмовляли один із одним — але хіба ж це мало значення?

Якось хлопчик почув від своїх батьків: «Старий, який живе напроти, дуже багатий, але страшенно самотній». Наступної неділі вранці хлопчик приніс до старого будинку маленький пакуночок. І сказав слузі, який чекав на господаря:

— Будь ласка, передайте це від мене панові, який мешкає тут. Я маю двох іграшкових солдатиків. У пакунку один із них. Думаю, солдатик його розрадить — я ж бо знаю, що цей пан страшенно самотній.

Старий слуга кивнув і виглядав дуже потішеним, а тоді заніс солдатика до будинку.

Незабаром він прийшов до хлопчика, щоб передати йому запрошення відвідати будинок. Батьки дозволили хлопчику піти в гості. Так він потрапив до старого будинку.

Мідні бляшки на огорожі аж сяяли — певне, їх відполірували на честь візиту. На дверях були вирізьблені сурмачі, що стояли поміж тюльпанів — здавалось, вони дмуть що було сили, такі роздуті в них були щоки: «Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик! Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик!»

Потім відчинились двері. Усюди на стінах висіли старовинні портрети воїнів у латах і панночок у шовкових сукнях. Здавалось, лати бряжчать, а сукні шелестять. Потім були довгі-довгі сходи, а далі — маленький коридор, що виходив на занедбаний балкон. Скрізь видніли дірки й тріщини, з яких росла трава й листя, тож весь балкон — і його підлога, і стіни — так заріс зеленню, що скидався на садок. На балконі стояли вазони, прикрашені мордочками з вухами віслюка, але квіти росли в них, як їм самим забагнеться. У одному вазоні була гвоздика — вона розрослася на всі боки. Зелені листочки немовби промовляли: «Мене обвівав ніжний легіт, мене цілувало сонце, і тепер я обіцяю — обов’язково зацвіту до наступної неділі. Не сумнівайтесь, до наступної неділі!»

Тоді хлопчик зі слугою увійшли до кімнати, де стіни були оббиті шкірою, розмальованою позолоченими квітами.

— Позолота із часом потьмяніє й зітреться, та не страшно, бо шкіра назавжди зостається, — сказали стіни.

Прикрашені витонченою різьбою крісла з підлокітниками і дуже високими спинками, стояли у кімнаті, й коли вони рипіли, то здавалось, ніби вони кажуть: «Сідай! От лишенько, як же я скриплю! Певно, в мене подагра, як у старого буфета. Подагра мучить спину, от лишенько!»

А тоді хлопчик увійшов до кімнати, де сидів старий пан.

— Дякую, мій маленький друже, за те, що подарував мені іграшкового солдатика, — сказав старий пан. — І дякую за те, що прийшов до мене в гості.

— Дякую, дякую! — або: — Рип! Рип! — підхопили меблі.

Всюди було дуже багато меблів, і всі вони, здавалось, пнулися одне поперед одного, щоб поглянути на хлопчика.

На стіні у центрі кімнати висіла картина, де було зображено молоду гожу панночку. Вона була старомодно вбрала, мала напудрену зачіску та пишну спідницю. Панночка не казала ні «дякую», ні «рип», лише кинула на хлопчика спокійний погляд.

Тож хлопчик запитав у старого пана:

— А звідки у вас ця картина?

— Із магазину неподалік, — відповів той. — Тут у мене висить багато портретів невідомо-кого. Люди, що на них намальовані, померли й поховані давним-давно. Але я знав цю панночку багато років тому. Вона померла майже півстоліття назад.

У вазі під картиною стояв букетик