Жюль Верн - 20 000 льє під водою

— Приготую з м'якоті кисле тісто, воно довго не псується. А коли буде потрібно, я спечу його, скориставшись корабельною кухнею. Сподіваюся, мене пустять у камбуз… І хоча смак буде дещо кислуватий, вам смакуватиме спечений гарпунером хліб!

— Ну що на це скажеш? Ваш хліб, Неде, — просто диво-продукт. І навіть якщо ви самі передумаєте брати його на борт, то я наполягатиму на цьому.

— Хліб — хлібом, пане професоре, — сказав канадець, — а нам бракує ще овочів і фруктів!

— Так, так, не хлібом єдиним живе людина, хочеться ще й чогось добренького, десерту… — жартував Консель.

— Годі балакати, вирушаймо на пошуки фруктів і овочів! — скомандував я.

І ми нашвидкуруч вибрали стиглі плоди хлібного дерева, склали їх, а тоді пішли шукати, чим ще можна урізноманітнити меню нашої «земної» трапези.

Пошуки були недаремними: до півдня ми зірвали з бананових пальм багато зеленуватих плодів. Стиглі жовті банани довго не зберігаються, а зелені достигають і зірваними. Ці ніжні поживні й ароматні плоди тропічної зони достигають тут цілий рік. Малайською банан називається «пісанг». Банани їдять сирими, очищуючи від шкірки. Крім бананів ми зібрали багато дуже смачних плодів мангрового дерева і відшукали на землі неймовірно великі ананаси. І хоча збір плодів зайняв багато часу, гріх було скаржитися.

Консель спостерігав за Недом. Гарпунер йшов попереду і, проходячи біля плодових дерев, безпомилково вибирав найкращі плоди для поповнення наших запасів провізії.

— Сподіваюся, тепер у вас душа на місці, друже Неде? — запитав Консель.

— Та як сказати… — мовив канадець.

— Як! Ви все ще незадоволені?

— А ви думали, що ця травичка і дитяча радість замінять мені обід! — відповів Нед. — Це лише десерт. А де суп? Печеня?

— Ай справді, — погодився я. — Нед обіцяв пригостити нас відбивними, але, це мабуть, лише нездійсненна мрія!

— Пане професоре, — відповів ображено канадець, — полювання ще й не починалося! Потерпіть трішечки! Нам неодмінно стрінеться якась перната або чотиринога дичина, якщо не тут, то в іншому місці…

— І якщо не сьогодні, то завтра, — додав Консель. — Не варто віддалятися від берега. Я пропоную повертатися до човна.

— Що? Вже? — аж скрикнув Нед Ленд.

— До заходу сонця ми повинні повернутися, — підтримав я Конселя.

— А котра зараз година? — запитав канадець.

— Друга година, якщо не більше, — відповів за мене Консель.

Нед Ленд зітхнув і вигукнув:

— Як же стрімко летить час на землі!

— Повертаймося! — сказав Консель.

Непокірний Нед Ленд, як не дивно, не заперечував. Він знав, що під цими широтами сонце заходить раптово. У цих краях не знають сутінків, тут немає ранків і вечорів, лише день і ніч.

Я про себе зауважив, що за нових умов у мого слуги відкрилися нові риси: організаторські здібності і здатність переконувати.

Ми поверталися через ліс і дорогою поповнили свої запаси листям капустяного дерева (за ним доводилося лізти аж на верхівку) і зеленими бобами, які малайці називають «абру».

До човна ми вже не йшли, а волочилися, бо були нав'ючені, як верблюди. Але якби хтось послухав думку Неда Ленда з цього приводу, то дізнався б, що провізії ще надто мало. І доля зробила йому подарунок. Ми вже збиралися сісти у шлюпку, як раптом увагу канадця привернули сагові пальми з родини однодольних, які заввишки сягали футів тридцяти. Ці дерева не менш цінні, ніж хлібні, і їх також вважають одними з найкорисніших представників флори Малайського архіпелагу. Сагові пальми не потребують догляду і розмножуються з паростків або з насіння.

Нед Ленд знав, як добувати плоди з таких пальм. Він щосили замахнувся сокирою і повалив на землю одне по одному три дерева. Білий пил, що покрив листя, свідчив про стиглість плодів.

Я спостерігав за канадцем очима натураліста, а не голодної людини. Перше, що він зробив, зняв з кожного стовбура по великому шматку кори, завтовшки з великий палець. При цьому оголилася сітка волокон, переплетена заплутаними вузлами і скріплена речовиною, подібною до клейкого борошна. Це борошно власне й було «саго» — їстівний продукт харчування, основний для усього меланезійського населення.

Нед Ленд розрубав стовбур, як рубають дрова, але не став добувати з нього борошно, бо справа ця була кропітка і зайняла б багато часу. Його спочатку треба було просіяти, щоб відділити від волокон, потім висушити на сонці і, нарешті, помістивши у форми, почекати, доки воно затвердіє. Оскільки часу на цей процес у нас не було, ми повантажили «сагові дрова» у шлюпку, бо Нед Ленд обіцяв приготувати з них страву, яку назвав «смакота — язик проковтнеш».

Десь о п'ятій годині вечора ми відчалили від острова зі всіма своїми скарбами і вже за півгодини пристали до борту «Наутилуса». Нас ніхто не зустрічав. Здавалося, що у величезному стальному циліндрі нікого немає. Ми розвантажили шлюпку і, втомлені, але вельми задоволені, розійшлися по каютах. Повернувшись у свої апартаменти, я побачив, що на мене чекає вечеря. Це було дуже люб'язно з боку господаря судна. Повечерявши, я одразу ж ліг спати.

Наступного дня, 6 січня, на борту нічого не змінилося. Панувала мертва тиша, ні звуку, жодних ознак життя. Шлюпка погойдувалася коло борту, немовби чекала на нас. І ми вирішили ще раз навідатися на щедрий острів.

Нед Ленд плекав надію, що сьогоднішнє полювання буде більш вдалим, ніж учорашнє, і планував пошукати щастя в іншій частині лісу.

До сходу сонця ми вже були у дорозі. Морський прибій допоміг нам швидко дістатися берега.

Вийшовши на берег, ми порадилися, у який бік іти, і вирішили, що найкраще покластися на мисливський інстинкт канадця. Ми мали поспішати, бо у нашого друга Неда були довгі ноги і непереборне бажання підстрелити будь-яку дичину.

Гарпунер заводив нас дедалі глибше у західну частину острова. Перейшовши убрід декілька потоків, ми вийшли на рівнину, яку оточував прекрасний ліс. Уздовж потічків пострибували зимородки, але вони миттю здіймалися у небо і щезали у гущавині лісу, налякані нашими дружними кроками. Мабуть, пернаті вже стикалися з двоногими, і добре знали, що від людини не варто очікувати нічого доброго. З цього я зробив такий висновок: навіть якщо цей острів безлюдний, люди сюди навідуються.

Ми підійшли до узлісся. З молодого лісу долинав пташиний гомін, чулося тріпотіння крил великої кількості птиць.

— Ет, самі лишень птахи! — сказав Консель.

— Гадаю, серед них є і їстівні! — відповів Нед Ленд.

— Навряд чи, друже, — заперечив Консель, — я бачу лише папуг.

— Друже Конселю, — серйозно відповів Нед Ленд, — на мілині і рак — риба. Так що коли зголодніємо, то й папуга зійде за фазана.

— І я кажу, — підтримав