Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Я заліз на підвіконня, відчинив вікно й вибрався на пожежну драбину. Перед тим як відчинити вікно, повернувся назад і забрав свої покупки, але, перш ніж я встиг сказати «дякую» й «до побачення», вона вибралася на пожежну драбину за мною.

— Я хочу подивитися на твоє помешкання. Ніколи там не була. Перш ніж ти тут оселився, дві старі й маленькі сестри Вагнер не казали мені навіть «доброго ранку».

Вона пролізла в моє вікно за мною й сіла на підвіконня.

— Заходь, — сказав я, поклавши свої покупки на стіл. — Я не маю пива, але можу почастувати тебе філіжанкою кави.

Але вона дивилася повз мене, широко розкривши очі від подиву.

— Боже мій! Я ніколи не бачила такого прибраного помешкання, як твоє. Хто міг би подумати, що чоловік, який живе сам-один, зберігатиме вдома такий порядок?

— Я не завжди був таким, — попросив я в неї пробачення. — Це лише відтоді, як оселився тут. Квартира була дуже акуратною, і в мене виникло бажання зберегти її такою, як вона є. Мені прикро тепер, коли щось лежить не на своєму місці.

Вона сповзла з підвіконня й пішла оглянути помешкання.

— Слухай-но, — несподівано сказала вона, — а ти любиш танцювати? Ти знаєш, — вона простягла перед собою руки й зробила кілька мудрованих па. — Скажи мені, що ти танцюєш, і я буду щаслива, що познайомилася з тобою.

— Лише фокстрот, — сказав я. — І то не дуже добре.

Вона стенула плечима.

— Я обожнюю танці, але мені ніколи не щастило зустріти хлопця, який подобався б мені і який був би добрим танцюристом. Тож я мушу вряди-годи виряджатися і йти до танцювальної зали Стардаст. На більшість хлопців, які туди ходять, бридко дивитися, але вони вміють танцювати.

Вона зітхнула, розглядаючись навкруги.

— А все ж такий порядок, який панує у твоєму помешканні, мені зовсім не до вподоби. Я художник, і ці лінії вбивають мене. Усі прямі лінії на стінах, на підлозі, на кутках, що перетворюються на ящики, — як труни. Єдиний спосіб урятуватися від таких ящиків — це добре випити. Тоді всі лінії розгойдуються, стають хвилястими, і я з більшим ентузіазмом дивлюся на цілий світ. А коли всі лінії прямі й накреслені, як тут, я хворію. Ох! Якби я тут жила, мені доводилося б постійно напиватися.

Несподівано вона круто обернулася й подивилася на мене.

— Послухай-но, ти не міг би позичити мені п’ятірку до двадцятого числа? Тоді приходить чек на мої аліменти. Як правило, цих грошей мені вистачає, але минулого тижня я мала проблему.

Перш ніж я встиг відповісти, вона скрикнула й подивилася на фортепіано в кутку.

— Я грала на фортепіано. Я чула кілька разів, як ти бренькав на ньому, й сказала собі, це, мабуть, чудовий хлопець. Тож я хотіла зустрітися з тобою навіть до того, як ти до мене прийшов. Я так давно не мала змоги пограти.

Вона попрямувала до фортепіано, коли я пішов на кухню, щоб приготувати каву.

— Приходь іноді пограти на ньому, — сказав я. Не знаю, чому раптом я почав так вільно розпоряджатися всім, що було в моїй квартирі, але в ній було щось таке, що вимагало цілковитої доброзичливості. — Я поки що не залишаю двері відчиненими, але вікно незамкнене, і, якщо мене не буде вдома, ти зможеш скористатися пожежною драбиною. Покласти тобі до кави вершки й цукор?

Коли вона не відповіла, я заглянув назад до вітальні. Її там не було, та коли я підійшов до вікна, то почув її голос із кімнати Елджернона.

— А це що таке? — Вона роздивлялася триповерховий пластиковий лабіринт, який я збудував. Вона роздивилася його уважніше, а потім раптом у неї вихопився захоплений зойк: — Модерна скульптура! Прямі лінії з поворотами!

— Це спеціальний лабіринт, — пояснив я. — Спеціальне навчальне приладдя для Елджернона.

Але вона ходила навколо мого лабіринту, збуджена.

— Вони схибнулися б від захвату в Музеї сучасного мистецтва, якби це побачили.

— Це не скульптура, — заперечив я.

Я відчинив дверцята до клітки Елджернона, приєднаної до лабіринту, й випустив його в лабіринт.

— О Боже! — прошепотіла вона. — Скульптура з живим елементом. Чарлі — це найграндіозніша річ після розбитих автомашин і приварених одна до одної консервних бляшанок.

Я намагався їй пояснити, але вона наполягала, що живий елемент увійде в історію скульптури. І лише коли я побачив сміх у її диких очах, я зрозумів, що вона мене дражнить.

— Це може бути самовідновлювальне мистецтво, — провадила вона, — творчий досвід для аматора мистецтва. Знайди ще одну мишу, й, коли вони народять мишенят, самовідновлювальний елемент почне відтворювати сам себе. Твоя праця стане безсмертною, й усі люди, які прагнуть не відставати від моди, купуватимуть у тебе копії, щоб мати змогу говорити про твою творчість. Як ти її назвеш?

— Гаразд, — зітхнув я. — Я капітулюю.

— Ні, — пирхнула вона, ляснувши долонею по пластиковому лабіринту, де Елджернон нарешті дістався до кінцевого ящика. — Капітулюю надто схоже на кліше. Чом би тобі не сказати: «Життя — це плутанка лабіринтів».

— Ну, ти ж і штучка! — сказав я.

— Звичайно! — вона обернулася й зробила мені реверанс. — Я все чекала, коли ти це помітиш.

Нарешті кава закипіла.

Не випивши й половину філіжанки, вона хапнула ротом повітря і сказала, що мусить бігти, бо призначила побачення на півгодини комусь, із ким зустрілася на художній виставці.

— Тобі потрібні гроші, — нагадав я їй.

Вона засунула руку в мій напіврозкритий гаманець і дістала звідти п’ятидоларову банкноту.

— До наступного тижня, — сказала вона, — коли я одержу чек. Дуже дякую.

Вона зім’яла папірець, послала рукою поцілунок Елджернону й, перш ніж я встиг щось сказати, вже вибралася крізь вікно на пожежну драбину й зникла з виду. Я стояв, проводжаючи її дурним поглядом.

Вона збіса приваблива. Переповнена життям і збудженням. Її голос, очі — усе в ній здавалося запрошенням. І вона жила від мене лише на відстані вікна та кількох щаблів пожежної драбини.

20 червня

Можливо, мені треба було трохи зачекати, перш ніж піти побачитися з Матом; або взагалі не шукати з ним зустрічі. Не знаю. Бо все відбулося зовсім не так, як я сподівався. Знаючи, що Мат має перукарню десь