Харпер Лі - Вбити пересмішника

міс Рейчел, скажу їй, що ти в нас, і попрошу, щоб вона дозволила тобі сьогодні тут переночувати — ти б хотів цього, правда? А ще, заради Господа, поверни нашому округу його частку, бо ерозія ґрунту і без того становить велику проблему.

Ділл витріщився на мого тата, який вже виходив з кімнати.

— Це він так жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, що тобі треба помитися. Бачиш, я ж казала, що він тобі нічого не зробить.

Джемі стояв у кутку і мав вигляд зрадника — яким, власне, і був.

— Ділле, я мусив йому сказати,— заговорив він.— Не можна втікати за триста миль без відома матері.

Ми вийшли з кімнати, не сказавши йому ані слова.

Діла їв, їв, їв. У нього крихти в роті не було з учорашнього вечора. Всі гроші пішли на квиток, потягом цим він їздив неодноразово, і він спокійно теревенив з провідником, який його добре пам’ятав, проте Діла не наважився вдатися до правила, що існує для дітей, які подорожують самі: якщо ти загубив гроші, провідник може тобі позичити на обід, а батько розплачується з ним по прибуттю на місце.

Ділл нам’яв усі наші наїдки і вже схопив у комірчині бляшанку бобів зі свининою, як у передпокої залунав голос міс Рейчел:

— Господи Ісусе Христе!

Він затремтів, як кроленя.

Проте він мужньо витримав її «Зачекай-но, от ми зараз прийдемо додому!» та «Твої батьки мало не збожеволіли від хвилювання», спокійно вислухав «Це в тобі кров Гарисів говорить», усміхнувся на «Гадаю, можеш тут провести одну ніч», а потім відповів на обійми й поцілунок, які вона врешті-решт йому подарувала.

Атикус зсунув окуляри на лоба і потер обличчя.

— Ваш батько втомився,— сказала тітка Александра. Це були її перші слова за майже декілька годин. Вона була тут весь час, але, здавалося, заніміла і заціпеніла.— Лягайте спати, діти.

Дорослі залишилися в їдальні. Атикус усе витирав обличчя хустинкою.

— Від зґвалтування до заколоту і втікачів,— і ми почули, що він засміявся.— Цікаво, що нам принесуть наступні дві години.

Оскільки справи налагоджувалися, ми з Діллом вирішили бути чемними з Джемі. Крім того, Ділл мав ночувати у його кімнаті, тож не варто було його ігнорувати.

Я переодяглася у піжаму, трошки почитала, але раптом відчула, як у мене злипаються очі. В кімнаті Джемі й Ділла було тихо; коли я вимкнула торшер, то ніяке світло не проникало з дверей їхньої кімнати.

Схоже, я поспала довго, бо коли мене розштовхали, в кімнаті вже було доволі ясно від сяйва місяця, що схилявся до заходу.

— Посунься, Скауте.

— Він вважав, що мусить так зробити,— пробурмотіла я.— Не сердься на нього.

Ділл умостився в ліжку поруч зі мною.

— Я не серджуся. Просто хочу спати тут. Ти вже прокинулася?

На цей момент я вже майже прокинулася, хоча й неохоче.

— А чого ти втік?

Мовчання.

— Я питаю, чого ти втік. Він справді такий огидний, як ти нам описав?

— Та ні...

— І ви не будували разом човна, пам’ятаєш, ти писав про ваші плани?

— Він тільки пообіцяв. Але до цього так і не дійшло.

Я зіперлася на лікоть, щоб краще бачити Ділла.

— Через це не втікають. Дорослі ніколи не роблять того, що обіцяють, ну, майже ніколи...

— Та не в тім річ, він... просто вони мною не цікавилися.

Я ще в житті не чула про таку дивовижну причину для втечі.

— Тобто?

— Бачиш, вони всякчас кудись ходили, а якщо навіть залишалися вдома, то хотіли бути у кімнаті тільки вдвох.

— А що вони там робили?

— Нічого, просто сиділи й читали — але я їм був зовсім не потрібний.

Я присунула подушку до спинки ліжка і сіла.

— Знаєш що? Я сьогодні ввечері також хотіла втекти з дому, тому що вони всі були тут. Не дуже-то приємно, коли вони весь час поруч, Ділле...

Ділл важко зітхнув.

— Добраніч... Але Атикус також іде з дому на цілий день, а то й до самої ночі, а ще й у законодавчі збори і ще кудись... та не потрібні вони нам тут весь час, Ділле, якщо вони вдома, то і робити нічого не можна.

— Та не в тім річ.

Ділл почав пояснювати, а я замислилася, що воно було б за життя, якби Джемі був інший, навіть гірший, ніж зараз; що я робила б, якби Атикус не відчував потреби у моїй присутності, допомозі й порадах. Та він і дня не прожив би без мене! Навіть Келпурнія не могла без мене обійтися. Їм усім я була потрібна.

— Ділле, тут щось не так — твої рідні не можуть без тебе. Напевне, вони за щось розізлилися на тебе. Я тобі скажу, що робити...

Голос Ділла у темряві звучав рівно і твердо.

— Слухай, я ось що хочу тобі пояснити: їм без мене значно ліпше, я там зайвий. Вони не злі. Вони мені купують усе, що я хочу, а потім кажуть: «Тепер іди собі та грайся. У тебе повна кімната ігор. Я ж подарував тобі книжку, піди почитай,— Ділл намагався говорити низьким голосом.— Що ти за хлопець. Усі хлопці йдуть на вулицю, грають у бейсбол, а не крутяться повсякчас удома під ногами у дорослих».

Ділл знову заговорив своїм голосом.

— Ні, вони не злі. Вони тебе цілують і обнімають, і кажуть «доброго ранку» і «добраніч», і що люблять тебе,— Скауте, давай заведемо собі дитину.

— Де ж нам її узяти?

Діла чув, що є один чоловік, який має човен і перепливає на ньому на один туманний острів, там і беруться всі немовлята; можна собі замовити одного.

— Та це побрехеньки. Тітонька казала, що Бог кидає їх у димар. Принаймні мені здалося, що вона саме так сказала.

Щоправда, того разу тітка висловлювалася напрочуд нечітко.

— Ні, зовсім не так. Діти народжуються від чоловіка й жінки. Але можна замовити й у того човняра — всі немовлята там сплять і тільки чекають, коли він у них вдмухне життя...

Ділл знову почав фантазувати. У його мрійливій голові плавали дивовижні вигадки. Він прочитував дві книжки за той час, що я — тільки одну, але надавав перевагу чародійству власних вимислів. Він умів додавати і віднімати з блискавичною швидкістю, але більше любив свій власний присмерковий світ — світ, у якому спали