Лі Бардуго - Шістка воронів

Ніна проігнорувала попередження, бажаючи лише опинитися якнайдалі від Верескуна, і потрапила просто до табору дрюскеле. Шість білявих молодиків — усі розмовляли фієрданською — скупчилися на стрімчаку над берегом. Вони не розводили багаття й були вбрані, як каельські селяни, але вона відразу здогадалася, хто це.

Одну нескінченно довгу мить вони витріщалися на неї, освітлену лише місячним сяйвом.

— Ох, дякую великодушно, — прощебетала вона мелодійною каельською говіркою. — Я подорожую із сім’єю й заблукала між деревами. Чи міг би хтось із вас показати мені шлях?

— Гадаю, вона заблукала, — переклав фієрданською один із них.

Інший підвівся, тримаючи ліхтар у руці. Він був вищим за решту хлопців, і всі Нінині інстинкти заволали їй, що потрібно тікати щодуху. «Вони не знають, хто ти, — нагадала вона собі. — Ти просто мила каельська дівчинка, котра заблукала в лісі. Не роби дурниць. Відведи його вбік від інших і розберися з ним наодинці».

Він підняв свого ліхтаря, і світло залило їхні обличчя. Хлопець мав довге блискуче волосся, а його блідо-блакитні очі мерехтіли, наче крига на зимовому сонці. «Він виглядає, як намальований, — подумала Ніна, — наче святий, загорнутий у золото на церковних стінах, народжений, щоб володіти вогняним мечем».

— Що ти тут забула? — запитав він фієрданською.

Ніна вдала зніяковілість.

— Перепрошую, — відповіла вона каельською. — Я не розумію. Я заблукала.

Хлопець різко кинувся на неї. Вона не втратила пильності, але автоматично звела руки для атаки. Він рухався занадто швидко. Не роздумуючи, кинув ліхтар і схопив дівчину за зап’ястя, заломивши руки й не даючи їй можливості використати свою силу.

— Дрюсе, — протягнув задоволено. Фієрданською це означало «відьма». Хлопець вищирявся, як вовк.

Його стрибок був перевіркою. Зіщулена дівчинка загубилася в лісі; вона потягнулася б за ножем чи револьвером. Вона б не здіймала руки, щоб зупинити чоловікове серце. «Безрозсудна. Навіжена».

Саме тому Зоя не хотіла брати її із собою. Належним чином натреновані Гриші не припускаються таких помилок. Ніна часто була безрозсудною, але не зрадницею. Вона зверталася до них каельською, а не равканською, і не кликала на допомогу — ані тоді, коли хлопці зв’язували їй руки, ані тоді, коли погрожували їй, ані навіть тоді, коли заштовхнули Ніну до човна, наче мішок із пшоном, їй хотілося викричати свій страх, змусити Зою прибігти, благати когось про порятунок, але вона не могла ризикувати життями інших. Дрюскеле попливли разом із нею човном до корабля, що стояв на якорі біля узбережжя, а потім пожбурили до клітки в трюмі, повної інших полонених гришників. Тоді й почався справжній жах.

Ніч і день змішалися докупи у вологому череві корабля. Руки бранців-гришників були щільно зв’язані, щоб завадити їм використовувати свої можливості. Полонених годували черствим хлібом, поточеним довгоносиками, — дрібкою, котрої було достатньо, щоб люди не повмирали, — питну воду їм доводилося споживати дуже обачно, адже ніхто не знав, коли отримають її наступного разу. Там не було вбиральні, тож сморід тіл і випорожнень був майже нестерпним.

Час від часу корабель ставав на якір, і дрюскеле поверталися з новими бранцями. Фієрданці залишалися перед клітками, їли, пили, глузували з брудного одягу й смороду полонених. Та хай би як погано там було, те, що могло чекати попереду, лякало значно більше: інквізитори Льодового Двору, тортури й неминуча смерть. Ніні снилося, що її спалюють живцем у похоронному багатті, і вона прокидалася від власного крику. Нічні жахіття, страх, запаморочення від голоду сплелися докупи, і ніхто вже не знав, що відбувалося насправді, а що — ні.

Одного дня дрюскеле у свіжовипрасуваній сріблясто-чорній формі з вишитими на рукавах білими вовчими головами заповнили трюм. Вони вишикувалися в чіткі лави й виструнчилися, зустрічаючи командира. Він був високим, як і решта дрюскеле, але носив акуратну борідку, а довге біляве волосся на скронях укрилося памороззю. Чоловік пройшов уздовж трюму, а потім зупинився навпроти бранців.

— Скільки? — коротко запитав.

— П’ятнадцять, — відізвався блискучий золотавий хлопець, котрий упіймав її. Тоді вперше Ніна побачила його в трюмі.

Командир відкашлявся й ляснув у долоні за спиною.

— Мене звати Ярл Брум.

Ніна здригнулася від страху й відчула, як він відлунює іншими тілами гришників у клітці — попереджувальний сигнал, котрий жоден із них не мав права не зауважити.

У школі Ніниними думками заволоділи дрюскеле. Вони приходили до неї в нічних жахіттях разом зі своїми білими вовками, безжалісними ножами й конями, розведеними спеціально для битв із Гришею. Саме тому вона вчилася й удосконалювала своє знання фієрданської мови та культури. Вона готувалася до зустрічі з ними, до битви, що наближалася. А Ярл Брум був найгіршим із її жахів.

Він був легендою, монстром, що причаївся в темряві. Дрюскеле існували сотні років, але під керівництвом Брума кількість людей у їхніх лавах подвоїлася, а вбивча сила нескінченно збільшилася. Він змінив тренування, розробив нові техніки викорінення гришників у Фієрді, дозволив дрюскеле просочуватися через равканські кордони, а потім почав переслідувати поодиноких Гришей в інших країнах, навіть нападати на кораблі работорговців, «звільняти» узятих у полон гришників з єдиною метою — знову закувати їх у кайдани й відправити до Фієрди, де на них чекали суд і страта. Дівчина уявляла, як зустрінеться одного дня віч-на-віч із Брумом як воїн-месник чи спритний шпигун. Але ніколи в цих фантазіях вона не сиділа навпроти нього в клітці, помираючи від голоду, зі зв’язаними руками й убрана в лахміття.

Брум, імовірно, знав, яке враження справить його ім’я. Він вичекав достатньо довго, перш ніж сказати ідеальною каельською:

— Перед вами стоїть наступна генерація дрюскеле — священного ордену, наділеного захистом верховного народу Фієрди й правом знищити вас як клас. Вони привезли вас до Фієрди, щоб злочинці постали перед судом, і цим заслужили офіцерські звання. Вони найсильніші й найкращі з-поміж наших людей.

«Бандити», — подумала Ніна.

— Коли ми припливемо до Фієрди, вас допитають і судитимуть за ваші злочини.

— Прошу, — благав один із в’язнів, — я нічого не робив. Я простий фермер. Я не заподіяв вам жодної шкоди.

— Ти ображаєш своїм існуванням Джела, — відгукнувся Брум. — Ти — паразит на цій землі. Ти здаєшся миролюбним, але як щодо дітей, котрим ти міг передати цю демонічну силу? Як щодо їхніх дітей? Я краще буду милосердним до безпомічних чоловіків і жінок, котрі зазнали жахливих збитків від мерзенних учинків Гриші.

Він повернувся до дрюскеле.

— Гарна робота, юнаки, — перейшов командир на фієрданську. — Ми негайно відпливаємо до Дієрнгольму.

Дрюскеле ледь не луснули від гордості. Щойно Брум вийшов із трюму, усі кинулися ляскати одне одного по плечу та сміятися із задоволенням чи