Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

люблю» і отримала відповідь. Зміна обстановки, за планом Полиніна, мала б остаточно повернути все на свої місця. Та дратівливі звички не зникли. Чи за війну він відвикнув від дружини, хтозна…

Побалакати обом по душах випадало не часто. Коли Клавдія прокидалася, щоб зібрати чоловіка на службу, ранкові клопоти на серйозні, тим більше — відверті інтимні розмови не налаштовували. Він заговорив про дитину не лише тому, що справді дуже хотів стати батьком і продовжити рід, хай і не без того. Найперше — аби з’явився привід, довкола якого можна було вести розмови, не зачіпаючи особистого. Наділений інтуїцією, яку війна лише загострила, Полинін відчував: не лише дружина за час, поки була сама, охолола до нього. Він теж уже не відчував того, що раніше збурювало й тягнуло до цієї жінки. Навряд чи давалася взнаки служба — майор перегорів.

Народження дитини могло наповнити їхнє подружнє життя обопільним смислом. Так принаймні думав майор і сподівався — Клавдія надіється на те саме.

Тож здивувався, коли зловив себе на думці: тільки по сьомій вечора, а йому вже нема чого робити в службовому кабінеті. Провів усі наради, роздав нові вказівки, переконався — віз нині там, жодної ниточки не знайшлося, на заручників бандери не реагують, підозрілі в місто проникнути не намагалися, а облави набриднули навіть Орлову.

— Ти рано, — сказала Клавдія, коли чоловік переступив поріг.

— Це погано? Ти не рада?

— Чому ж, навпаки. Перестала надіятися на таке диво. Вечеря ще тепла, каша зі шкварками. Мені тут пощастило: сало вдалося роздобути, свіже. Як тут кажуть, свіжина. Засмажила з цибулею.

Полинін поклав на вішак кашкет, скинув шинель, пригладив волосся.

— Треба буде перевірити, хто це там свіжиною в наш час бавиться. Свиню закололи, бач, куркулі.

— Я вже не знаю, Федю, коли ти серйозно, а коли жартуєш.

— Зараз жартую, звісно. Давай, як кажуть, мечи з печі.

— Тільки зніми ремені. Не люблю, коли ти в портупеї за столом.

— Коли війна, такі капризи дещо дивні.

— Будь ласка.

— Добре, добре, коли вже ти так хочеш.

Майор розперезався, кинув ремені на шкіряну канапу, пішов до рукомийника. Поки мив руки, Клавдія накрила на стіл. І навіть зробила те, чого Полинін від неї не чекав, — виставила пляшку вина.

— Відкоркуй, ти ж чоловік.

Раптом Федір усвідомив — давно не відкорковував вина. З початку війни не тримав у руках довгастих пляшок із темного скла. Тому в перший момент розгубився, покрутив її в руці, ніби отримав несподіваний екзотичний подарунок. Потім акуратно, мов боячись упустити, поставив на стіл. Похлопав себе по кишенях, ніби коркотяг міг випадково завалятися там. Штопора в помешканні не було, тож Полинін узяв кухонний ніж, спробував виколупати корок гостряком. Збоку потуги виглядали кумедно, Клавдія не стримала посмішки. Роздратовано гмикнувши, майор пошукав і знайшов ножик із набірною ручкою та викидним лезом — подарунок одного партизанського командира, який раніше сидів за крадіжку й зробив його в таборі сам. З ним пішло краще, хоч усе одно не дуже зграбно, і нарешті він переможно всміхнувся.

— Є.

— Браво. Годилися б фужери. Чекай, здається один є, від попередніх господарів.

Мешканці цього вцілілого будинку пішли з німцями, не довелося нікого виселяти. Проте залишена обстановка наводила на висновки: люди були заможними, збагатіли, напевне, за Польщі, хоч навряд були поляками — цих німці не шанували й точно вигнали б польську родину з такої непоганої квартири. Краєм вуха чув, що господарі отримали житло від радянської влади, коли його залишили справжні господарі, але не втекли з приходом німців. Відразу заявили — мають претензії до більшовиків, тож готові служити Райху. Звісно, такі зрадники мусили втекти, ще й забрати із собою нажите.

Знайшовся лише один, круглий, на тонкій ніжці, притулився в глибині заскленої шафи, на поличці.

— Богемське скло, — сказала Клавдія.

— Бери собі, мені й цього досить.

На підтвердження своїх слів майор поставив перед собою фаянсову чайну чашку з квіточками. Потім наповнив бокал, аби дружина раптом не почала протестувати, налив собі майже по вінця.

— Якесь свято? Я щось забув? Мусиш розуміти. Сама знаєш, що робиться в місті.

— Свято? Можна і так сказати. Чоловік прийшов додому раніше, ніж завжди.

— Відколи це ти докоряєш офіцеру держбезпеки службою?

— Жодних докорів. Я давно шукала нагоди поговорити. Вино тримала для такого випадку.

— Щось серйозне?

— Спершу вип’ємо.

Клавдія торкнулася бокалом чашки, відпила відразу третину, почекала, поки вип’є Федір, спитала:

— Ну, як вино?

— Я й раніше не дуже на винах знався. Будемо їсти чи поговоримо?

— Про що?

— Клаво, — майор трошки підніс голос, — я за своє життя провів чи не мільйон допитів.

— Я в тебе на допиті?

— Ти крутиш. Сама сказала: вино для якоїсь розмови. Чому робиш круглі очі?

Клавдія знову надпила, цього разу трішки, поставила бокал на стіл.

— Вибач, думки плутаються.

— Зберися. Я чогось не знаю, що мав би знати? Може, — Полинін сильніше стиснув чашку пальцями, — знову повторюється ота наша історія і ти добираєш слів? Не треба, кажи прямо.

— Нічого не повторюється, Федю. — Вона відвела погляд, провела кінчиком язика по губах. — Я й далі хочу мати дитину.

— Ти знаєш, що я не проти. Так ось якої нагоди чекала? Хочеш робити її просто зараз?

— Прошу тебе грубити в себе на допитах. Таким тоном говорять із ворогами.

— Нормальний тон. — Його голос пом’якшився. — Клаво, не крути, кажи прямо. Я надто втомлений, аби ще вдома гратися в якісь ігри.

— А це не ігри! — твердо мовила вона. — Вибач наперед, чоловіки не люблять про таке слухати. Ви гидуєте, коли жінки говорять про інтимне. Так, ніби ви не спите з цими жінками. Але мої проблеми стосуються нас обох.

— Ну-ну… — Полинін допив своє вино, присів на стілець, поклав перед собою цигарки. — Нічого, якщо я при цьому куритиму?

— Раніше ти не питав дозволу. Куриш навіть у ліжку. Хоч мені ця твоя звичка перестала подобатися.

— Колись подобалася? Справді?

— Ні. Але не звертала уваги. Тобі так само не подобається, коли я рано засинаю.

— Ми ходимо колами, Клаво.

— Гаразд. — Вона зітхнула, сіла навпроти, відсунула пляшку вбік, до краю столу. — Народити, Федоре, тепер важко. У жінок, які раз по раз переживають труднощі війни, хоч бомблять і стріляють, хоч голод і холод, перериваються місячні цикли. У мене теж таке було, та все ж живу в дещо кращих умовах, ніж більшість. Усе відновилося, але, сам знаєш, завагітніти не виходить. Більше скажу: досі боюся, що це станеться.

— Хочеш дитину — і боїшся?

— Викидні, — відповіла коротко. — Жіночий організм не