Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

А потім сталося те, чого він чекав. Рівно за одну годину таймер вимкнувся і капсуль вибухнув. Коли основний детонатор виймали, ретельно захований бойок активував другий детонатор. Він був налаштований на вибух за шістдесят хвилин, коли сапер уже давно буде впевнений, що бомбу знешкоджено.

Цей новий пристрій змінить згодом усю технологію розмінування, котрою користувалися союзники. Відтепер усі бомби вповільненої дії перевіряли, щоб знайти другий детонатор. Сапери не могли більше знешкодити бомбу, просто відкрутивши запальник. Щоб нейтралізувати такий пристрій, краще було залишати його цілим.

Раніше, оточений світлом дугових ламп, Кіп розлючено висмикнув відрізаний другий детонатор із дурнуватої пастки. У наповненій світлом факелів темряві під бомбардуванням він побачив біло-зелений спалах розміром з долоню. За годину до. Сапер лише дивом врятувався.

Підійшов до офіцера і сказав:

— Мені потрібен іще один запальник, аби перевірити свою здогадку.

Вони знову запалили навколо хлопця вогні. Знову промені увірвалися до темного кола. Хлопець тестував нові детонатори ще дві години тієї ночі. Шістдесятихвилинна затримка виявилася сталою.

Більшу частину тієї ночі він провів в Ериті. А вранці прокинувся й зрозумів, що вже в Лондоні. Не пам’ятав, як його привезли назад. Кіп прокинувся, підійшов до столу й намалював схему бомби — детонатори, запальники, детально всю ZUS-40, від ґноту до ущільнювачів. Потім дописав під малюнком усі можливі шляхи нейтралізації бомби. Кожна стрілочка була точною, текст хлопець написав чітко, як його навчили.

Те, що він відкрив минулої ночі, виявилося правдою. Він вижив лише завдяки щасливому збігу обставин. Неможливо було знешкодити таку бомбу in situ, просто підірвавши. Він намалював її та написав усе, що знав, на великому аркуші паперу для світлокопій. Унизу додав: Намальовано за бажанням лорда Саффолка його учнем, лейтенантом Кірпалом Сінгхом, 10 травня 1941 року.

Після смерті лорда Кіп працював відчайдушно, як божевільний. Бомби швидко вдосконалювалися, використовувалися нові техніки та пристрої. Його, лейтенанта Блеклера і трьох інших спеціалістів розквартирували в Ріджентс-парку, де вони досліджували, замальовували та робили копії креслень для кожної нової бомби.

За дванадцять днів, працюючи в директораті наукових досліджень, вони знайшли відповідь. Ґніт потрібно ігнорувати. Ігнорувати перший принцип, який раніше стверджував: «Видаліть запальник із міни». Це було геніально. Усі сміялися, й аплодували, і обіймалися серед офіцерського безладу. Вони поки не здогадувалися про існування альтернативи, але знали, що в принципі мають рацію. Проблему не можна вирішити, просто сформулювавши її. Так думав лейтенант Блеклер: «Якщо ти в одній кімнаті з проблемою — не розмовляй із нею». Випадково кинута фраза. Але Сінгх підійшов до нього й подивився на це твердження під іншим кутом: «Тоді ми не маємо торкатися запальника взагалі».

Після того як вони дійшли такого висновку, хтось упродовж тижня придумав, як це зробити. Паровий стерилізатор. Можна було б вирізати отвір в основному корпусі бомби, а потім шляхом інжекції пари перетворити основну вибухову речовину на емульсію і здренувати. За якийсь час це було втілено. Але тоді він був уже на кораблі, що прямував до Італії.

— Збоку на бомбах завжди щось написано жовтою крейдою. Ти помічала? Коли нас вишикували в лінію на внутрішньому дворі в Лахорі, на наших тілах також були жовті позначки.

Ми стояли в черзі, котра повільно рухалася з вулиці до будівлі для медогляду, а потім за списком виходили на подвір’я. Нас записували до війська. Лікарі очищали наші тіла своїми інструментами чи відмовлялися від них, мацали руками наші шиї. Опускали щипці в дезінфекційний розчин і відщипували невеликі шматочки шкіри.

Ті, кого прийняли, виходили на внутрішній дворик. Результати записували на шкірі дивним шифром жовтою крейдою. Згодом, коли ми вишикувалися після короткої співбесіди, індійський офіцер додав іще жовтих написів на таблички, прив’язані до наших ший. Вагу, вік, регіон, рівень освіти, стан зубів і до якого підрозділу ми найбільше пасували.

Мене це не обурило. А от мій брат точно б розлютився, кинувся б до криниці, витягнув би відро і змив би всі крейдяні позначки. Я був не таким, як він. Хоча й любив його. Захоплювався ним. Я маю рису характеру, яка змушує шукати першопричину всіх речей. У школі я був найсерйознішим і дуже ревним, за що брат мене дражнив. Розумієш, насправді я не був серйознішим за нього, просто не любив конфронтації. Це не змушувало мене припинити робити те, що хотів, або робити це так, як подобалося. Дуже рано я збагнув, що навколишній світ відкритий для тих, хто живе тихим і непомітним життям. Я не сперечався з поліцейським, який казав, що мені не можна їхати велосипедом через певний міст чи ворота форту, я просто стояв там так тихо, що ставав невидимим, а потім ішов геть. Наче крикетний м’ячик. Наче захована чашка з водою. Мене навчили цього братові публічні баталії.

Але брат залишався для мене героєм нашої родини. Я завжди перебував у тіні його слави баламута і підбурювача. Я бачив, як після кожного протесту він виснажувався, його тіло смикалося у відповідь на образу чи несправедливий закон. Він порушив родинні традиції й відмовився, хоч і був найстаршим, іти до армії. Він відмовлявся опинятися там, де англійці мали владу. Тож вони поволокли його до своїх в’язниць.

До Лахорської центральної в’язниці. Потім була Ятнаґарська. Вночі він лежав на ліжку і підіймав догори загіпсовану руку, яку зламали йому друзі — для порятунку, оскільки брат не полишав думок про втечу. В неволі він став тихим і відстороненим. Схожим на мене. Він не образився, коли почув, що я записався до війська замість нього, що не стану лікарем, а лише передав мені через батька, щоб я був обережним. Він ніколи б не виступив проти мене чи того, що я роблю. Брат мав упевненість, що я знаю секрет виживання і вмію ховатися в тихих місцинах.

Кіп сидить на кухні й розмовляє з Ханою. Повз них пробігає Караваджо, він зібрався кудись, і з його плечей звисають важкі мотузки, але на запитання, для чого вони йому, чоловік відповідає, що це його особиста справа. Мотузки тягнуться за ним підлогою. Підійшовши до дверей, він згадує дещо:

— Англійський пацієнт хоче тебе бачити, boyo.

— Гаразд, boyo. — Сапер зістрибує зі стільниці. Його індійський акцент переплітається з удаваним валлійським акцентом Караваджо. — У мого батька була пташка. Гадаю, то був маленький стрижик. Він завжди тримав її неподалік як запоруку свого комфорту, як окуляри чи склянку води під час їжі.