Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

моїй пам’яті. Попередні три роки були надзвичайно насиченими, сповненими пробуджень і страждань моїх пацієнтів — пережити таке двічі в житті неможливо, а зазвичай не вдається і жодного разу. Завдяки цінності і глибині цього досвіду, його силі й обширу, я відчував, що маю якось висловити його, проте не міг підібрати для цього вдалої форми, що могла б поєднати об’єктивність науки з почуттям глибокої солідарності й близькості, яку я мав із пацієнтами, передати справжнє диво (а іноді й трагедію) усього, що тоді відбувалося. У 1972-й я входив із почуттям гострої зневіри й непевності у тому, чи знайду колись спосіб зібрати цей досвід й перекувати його у певну органічну єдність.

Я і досі вважав Англію своїм домом, а дванадцятирічне перебування у Штатах — трохи більше, ніж задовгим візитом. Я гадав, що мені потрібно повернутися, поїхати додому й писати. Під «домом» малося на увазі багато чого: Лондон, великий безладний дім на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і де жили мої батьки (тепер їм було вже за сімдесят) разом із Майклом, і паркова зона Гемпстед-Гіт, де я полюбляв гратися, коли був маленьким.

Я вирішив податися на літо до Лондона й орендувати квартиру на околиці Гемпстед-Гіт, неподалік прогулянкових стежок, галявин із грибами, ставків, у яких можна було плавати, і куди так само легко можна було дістатися з Мейпсбері-роуд. У червні батьки мали святкувати золоте весілля, з нагоди чого зібралася б уся родина — не лише ми з трьома братами, а й брати з сестрами, племінники, племінниці та двоюрідна рідня з усіх усюд.

Однак я мав особливу причину для прив’язаності: моя мама — природжений оповідач. Історії на медичну тему вона розповідала колегам, студентам, пацієнтам, друзям. Із самого дитинства чули їх і ми з трьома братами; іноді ці оповіді були відразливі й страхітливі, проте завжди підкреслювали особисті риси, особливу цінність і мужність пацієнтів. Батько також був майстром розповідати медичні історії. Те, як батьки дивувалися з примх життя, як вплітали факти в оповідь, передавалося нам усім із величезною силою. Гадаю, свій поштовх до писання — не віршів чи художньої літератури, а хронік і описів — я отримав безпосередньо від них.

У мами глибокий інтерес викликали мої розповіді про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, про їхні пробудження й бідування після того, як я призначив їм леводопу. Вона спонукала мене описати їхні історії і влітку 1972 року сказала: «Давай! Час настав».

Щоранку я йшов на прогулянку, плавав у Гіті, а по обіді спускався по Фроґнел, звертав на Мілл-лейн, а звідти — на Мейпсбері-роуд, 37, де читав мамі черговий фрагмент. Коли я був маленьким, вона годинами читала мені книги — спершу я крізь призму її читання ознайомився з творами Діккенса, Троллопа, Лоуренса, а тепер вона хотіла, щоб я читав їй, щоб втілював у завершеній оповідній формі те, що вона вже уривками чула. Мама слухала дуже уважно і завжди з почуттям, але такою ж мірою їй була властива й гостра критичність суджень, заточена під її відчуття того, чи був той чи інший опис правдивим з точки зору перебігу хвороби. Вона ще знехотя могла стерпіти мою незв’язну мову чи розмірковування, проте «правдиве звучання» мало для неї критичне значення. «Це не звучить правдиво!» — часом говорила вона, поступово переходячи до: «О, тепер добре. Тепер це звучить правдиво».

Можна сказати, що ми того літа написали історії хвороб для «Пробуджень» разом. Я почувався, немов зачарований, так, наче час зупинився, немовби я мав унікальний перепочинок від повсякденного поспіху, священний час для творчості.

Також від моєї квартири у Гемпстеді було рукою подати до офісу Коліна Гейкрафта на Ґлостер-кресент. Востаннє я бачив його у 1951 році, коли навчався на першому курсі Королівського коледжу. Він тоді завершував навчання — невисока міцно збита постать у випускній мантії з уже тоді Ґіббоніанською впевненістю[214] в собі й вишуканістю. Проте він був кмітливим і моторним, а також говорили, що Колін — блискучий гравець у теніс і не менш блискучий знавець класичної філології. Та, насправді, ми з ним двадцять років не перетиналися.

Улітку 1969 року я написав перші дев’ять історій «Пробуджень», проте у редакції Faber & Faber їх відхилили. Ця відмова мене спантеличила, і я почав сумніватися, чи взагалі колись напишу або опублікую ще хоч одну книгу.[215] Тому відклав рукопис, а згодом й зовсім його загубив.

Тоді Колін Гейкрафт очолював дуже авторитетне видавництво «Дакворт», що розташовувалося просто через дорогу від дому Джонатана Міллера. У кінці 1971 року, з огляду на мої вагання, Джонатан приніс Коліну машинописну копію перших дев’яти історій. Я зовсім забув, що він мав цю копію.

Колін вподобав історії хвороб і спонукав мене і далі писати. Це мене потішило, але й налякало. Колін м’яко наполягав на своєму, я досі вагався; він відходив у тінь, чекав і знову нагадував про свою пропозицію; дуже делікатно й чуйно сприймав мої вагання та страхи. Півроку я ухилявся від відповіді.

Відчуваючи, що я потребую поштовху, у липні Колін без попередження і не порадившись зі мною віддав машинописний текст у набір. Він зробив це імпульсивно-інтуїтивно — йому була властива така манера. Це був дуже великодушний, щоб не сказати безглуздий, вчинок — хіба ж він мав гарантію, що я писатиму далі? — а також неабияке «випробування віри». Це відбувалося ще до появи цифрового друку, тож для створення гранок він пішов на суттєві витрати. А для мене це було доказом того, що Колін справді вважає мою книгу вартісною.

Я найняв стенографістку — якось тими днями, вискакуючи з льоху, я добряче стукнувся головою об низьку бантину, діставши хлистову травму шиї, що спричинила атрофію м’язів правої руки, внаслідок чого я не міг тримати ручку. Я змушував себе працювати й цілими днями не припиняти диктування; що більше я занурювався у роботу, то більше ця повинність переростала у задоволення. Диктування тут не зовсім точне слово. Я одягав корсет для фіксації шийних хребців, умощувався на диван, переглядав записи й розповідав свої історії друкарці, пильно спостерігаючи за її виразом обличчя, поки вона стенографувала. Її реакції були визначальними: я звертався не до машини, а до неї; це нагадувало історію Шахерезади навпаки. Щоранку вона приносила пречудово набрані розшифрування попереднього дня, а ввечері я читав їх мамі.

І я майже щодня надсилав Коліну пачки машинописного тексту, які потім ретельно переглядали. Того літа ми годинами просиджували разом. Однак, як я