Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

людини!» Я боюся, що душевні відростки{579}, які сягають аж до кінчиків пальців, у більшості вже давно ампутовані операційним способом, між іншим, в ім’я human relations[20])

Інґеборґ, не літай так багато! Ти ж знаєш, ми «хтонічно фіксовані»… (Між іншим, позаяк це словечко було народжене у Вупперталі: чи запросив Тебе туди «Бунд»{580} на жовтень? Ти поїдеш?)

Ще одне прохання: запитай-но принцесу Каетані, чому не були переказані гонорари{581} за ті матеріали, які я зібрав; у всякому разі Ґрас, якого я зустрів у Цюриху, нічого не отримав, ймовірно, що й інші також. (Спитай, будь ласка, в Енценсберґера.) Для мене це страшенно неприємно, крім того, я запитую себе, що, власне, за цим стоїть — адже щось або хтось повинен за цим стояти!

Я сиджу тут нагорі — нехай Ніцше пробачить мені! (Ти пригадуєш, як він хотів розстрілювати всіх антисемітів{582}? Тепер вони піднімаються сюди на своїх «мерседесах»…)

Хай Тобі добре ведеться, Інґеборґ —

Я зберіг для Тебе цвіт тирлича й тому залишився із золотою скередою та багатьма

дзвіночками{583}.

Твій Пауль

136 {584} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, 26.7.1959

26-го липня 1959 р.

Париж{585}, знову, — сподіваюся, що в Римі не така спека, як тут…

Минулої середи{586} Макс Фріш був ще раз у Сільзі, ми прогулювалися з ним годину (або й довше) по Шасте{587}, це була, гадаю, добра розмова. Чи не могла б Ти допомогти йому, якщо б приїхала — він говорив про це — до Енґадіну? І потім: повітря, океан світла, модрини, поблизу — оголені скелі… (Якось Ти мала б потрапити до Альп Ґрюму{588}, де якнайясніше можна побачити, що ця земля не обов’язково створена для людей.)

Одне прохання, Інґеборґ: можливо, у Римі знайдеться ця книга:

Renato Poggioni, Pietre di paragone, Firenze 1939 (вона містить «Commento a Mandelstam»)[21]{589}. Я багато місяців тому замовив її у книгарні Флінкера{590} — марно. Скажи мені, будь ласка, куди мені надіслати Тобі книжку до дня народження{591}!

І напиши мені також, що Ти робиш і що думаєш!

Твій

Пауль

137 {592} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Уетікон ам Зеє, 5.8.1959

Уетікон ам Зее, Гаус Ланґенбаум

5-го серпня 1959 р.

Мій любий Паулю,

я хочу відповісти Тобі на так багато запитань; розпочну від кінця. Позаяк у Римі{593} мені було дуже погано, я несподівано поїхала геть до Скуолу{594}, і побачила, що це було правильне рішення, а тепер я з Максом уже знову в Уетіконі.

Я рада, що ви ще раз побачились, однак я теж дуже хотіла б при цьому бути! Відразу після вашої зустрічі в Енґадіні дуже похолодало, я застала це місце вже майже осіннім, майже зимовим, на горах лежав свіжий сніг. Та ми, напевно, поїдемо, коли погода знову поліпшиться, ще раз на кілька днів до Сільз Марії{595}, а потім я піду тим шляхом, який Ти вказав мені в останньому Твоєму листі.

Щодо «Боттеґе Оскуре»: ще цілком на початку я якось провела Марію Луїзу фон Кашніц до редакції; вона також хотіла отримати свій гонорар{596}. Однак редактор там був новий, на місці Ойґена Вальтера вже кілька місяців молодий ірландець, який зміг їй тільки сказати, що йому видається, ніби грошей немає. Принцеса тепер не в Римі, а в Парижі. Одного разу я також бачила Вальтера, у результаті якоїсь розбіжності в поглядах він пішов геть, або його попросили піти від принцеси, однак він сказав мені, що хоче подати їй ще раз список тих авторів, які ще й досі не отримали гонорару. (Я напишу йому імена, наскільки я їх пам’ятаю). — Паулю, це дуже прикро, також і для мене, бо я просила Вальзера{597} подати рукопис, однак наразі облишмо це все з досадою. За цим, безсумнівно, не приховується нічого, окрім того, що принцеса вже не дає собі ради, вона ж бо дуже стара, і, напевно, їй дають погані поради. (Енценсберґові я вже все пояснила; Ґрасові, якщо він ще тут, або якщо він знову сюди приїде, я також можу про це сказати).

Подорож літаком{598} і семестр у Франкфурті{599} мене дуже пригнічують. Обидві ці пропозиції я прийняла тоді, коли була не цілком у здоровому глузді, не знала, що маю робити далі. Хоча політ аж настільки мене не хвилює, і Твої сумніви з цього приводу я не цілком поділяю. Ти говориш про компроміс, на який ми всі вже йдемо, саме це мене зачепило найбільше, бо досі, стосовно самої себе, я майже не мала цього почуття — для мене розпочинається компроміс із Франкфуртом, я боюся, що маю робити з цим те, чого ніколи не хотіла робити, і тепер я шукаю виходу. Та оскільки вже майже неможливо відмовитися, я хочу спробувати наразитися на небезпеку, яку бачу, коли не просторікуватиму про літературні питання, не говоритиму «про», додаючи до балаканини, яка вже існує, іще одну.

Паулю, будь ласка, напиши мені, чи