Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Credo: Симфонія віри у безмежність мистецтва та незгасну силу любові

Після тихої розмови з Анною, наповненої спогадами та надією на майбутнє, Оленка відчула особливу ясність у душі, немов після дощу, що омив листя дерев, повітря стало свіжим та прозорим. Її затишний будинок, оповитий ранковим серпанком, здавався ще більш спокійним та привітним. Сонячні промені, що проникали крізь вікна, лагідно торкалися старовинних меблів, висвітлюючи пилинки, що танцювали у повітрі, немов маленькі духи минулого. Старий рояль у вітальні, на чиїх клавішах застигли відбитки пальців трьох поколінь музикантів, мовчазно чекав на нові мелодії, нові історії, нові вираження почуттів. На камінній полиці, серед фотографій, що зберігали миті щастя та смутку, стояла розкрита партитура останньої симфонії Данила, її сторінки були позначені його власноручними помітками, немов тихий шепіт його творчої душі.

Оленка вийшла у квітучий сад, де ранкове повітря було наповнене п’янкими ароматами бузку, троянд та жасмину. Краплі роси, що виблискували на зеленому листі, нагадували про чистоту та оновлення. Вона повільно йшла по звивистих доріжках, слухаючи ранковий спів птахів, і її серце наповнювалося відчуттям гармонії та єдності з природою.

Раптом вона почула знайомий голос, що лунав з тераси. Це був пан Микола, колишній концертмейстер театру, який часто навідував Оленку, щоб поділитися спогадами та обговорити майбутні мистецькі проєкти.

"Доброго ранку, Оленко," – привітався він, його обличчя випромінювало тепло та доброту. – "Я бачу, ти вже насолоджуєшся красою нового дня."

"Доброго ранку, пане Миколо," – відповіла Оленка, усміхаючись йому. – "Приєднуйтесь до мене. Разом вип’ємо ранкової кави."

Вони сіли за невеликий столик на терасі, оточені квітучими кущами троянд. Аромат свіжозвареної кави змішувався з п’янкими пахощами саду, створюючи особливу атмосферу спокою та затишку.

"Я сьогодні рано," – сказав пан Микола, зробивши ковток кави. – "Хотів поговорити з тобою про майбутній сезон у театрі."

"Я слухаю вас," – уважно відповіла Оленка.

"Молоді артисти сповнені ентузіазму, нових ідей," – продовжував пан Микола. – "Вони хочуть ставити сучасні опери, експериментувати з формами, шукати нові виражальні засоби."

"Це чудово," – підтримала його Оленка. – "Мистецтво не повинно стояти на місці, воно має розвиватися, відображати дух часу."

"Але водночас вони не повинні забувати про класику," – зауважив пан Микола. – "Про ті шедеври, що є фундаментом нашої культури."

"Звичайно," – погодилася Оленка. – "Діалог між минулим та майбутнім є запорукою розвитку мистецтва. Молодість приносить нову енергію, а досвід минулих поколінь дає мудрість та глибину."

У цей момент до них приєдналася Анна, її обличчя сяяло ранковою свіжістю.

"Доброго ранку," – привітала вона їх обох. – "Про що ви тут розмовляєте?"

"Про майбутнє нашого театру," – відповів пан Микола. – "Про нові ідеї та проєкти."

"Я дуже рада, що молоді артисти такі ініціативні," – сказала Анна. – "Ми хочемо показати, що опера може бути сучасною, цікавою для молоді."

"Це чудово, Анно," – підтримала її Оленка. – "Але пам’ятайте, що справжня цінність мистецтва – у його здатності торкатися людських сердець, викликати емоції, змушувати задумуватися про вічні істини."

"Ми це розуміємо, пані Волинська," – запевнила Анна. – "Ми хочемо поєднати новаторство з глибоким змістом."

"Тоді у вас все вийде," – з вірою в голосі сказала Оленка. – "Я вірю у вас, у ваше покоління."

Вони ще довго розмовляли про майбутні постановки, про нові голоси, про сміливі експерименти. У повітрі відчувалася атмосфера творчого піднесення, надія на нові звершення.

Пізніше, коли пан Микола та Анна пішли, Оленка залишилася сама у саду. Вона знову взяла до рук партитуру симфонії Данила. Її погляд ковзав по знайомих нотних знаках, і їй здавалося, що вона чує його голос, відчуває його присутність поруч.

"Ти був правий, Даниле," – прошепотіла вона, звертаючись до невидимого співрозмовника. – "Музика вічна. Вона живе у наших серцях, передається з покоління в покоління. Наша любов, наша віра – це credo нашого життя."

Вона заплющила очі, і в її уяві знову постала сцена старого оперного театру, наповнена світлом рампи та звуками чарівної музики. Вона бачила молоду Софію, яка співала про кохання, бачила Данила, який диригував оркестром, наповнюючи зал енергією своєї пристрасті. І вона бачила Анну та інших молодих артистів, які з натхненням несли у світ їхню музичну спадщину.

У цей момент вона відчула тихий спокій у серці. Вона знала, що їхня історія не закінчилася, що їхня любов та їхня віра у безмежність мистецтва продовжують жити у звуках музики, що лунає під склепінням вічності. І доки будуть звучати мелодії, доки будуть палати серця, доти житиме їхнє credo – симфонія віри у незгасну силу мистецтва та безмежність людської любові. Їхня музика стала їхнім вічним заповітом, їхньою незнищенною спадщиною, що продовжувала надихати нові покоління творців та слухачів, несучи у світ гармонію та надію. І в цьому була їхня віра, їхнє credo, їхня вічна симфонія життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍