Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

пливемо з Алісон, як ми виходимо напроти старовинного готелю, як ми... Та ви гадаєте, що я розказував про це? Ні, зовсім ні. Я тільки белькотав:

— У тебе досить гарні успіхи...

Вона глумливо посміхнулась й почала кепкувати з своєї вчительки, дуже сердитої старої діви.

— Міс Кремб занадто трудно догодити!

Знову мовчанка. Ми дійшли до воріт, де треба було розлучатись. Тут я помітив її запитливий, тривожний погляд. Та що це сталося зі мною? Язик мені не підкорявся, а ноги підгиналися в колінах, хоча у грудях палав жар. Я глибоко зітхнув. Був найрішучіший момент, саме такий, коли людина мусить стати лицарем.

— Послухай, Алісон... можливо, це тобі і не цікаво... та сьогодні зі мною сталася пригода... ну, словом, містер Рейд сказав, щоб я змагався за стипендію Маршалла.

— Робі!

Від здивування вона назвала мене «Робі». А я стояв і милувався нею, радіючи з того, що вона зрозуміла, яке велике значення для мене має цей секрет, якого я відкрив лиш тільки їй одній.

Стипендія Маршалла — велика справа і говорити про неї марно ніхто не смів. Це були кошти, передані ще Джоном Маршаллом сто років тому в Уінтонський коледж; навчатися на них могли лише студенти з терену графства Уінтон; стипендія складала велику суму — сто фунтів стерлінгів щорічно.

— Ніколи мені не бачити її, — зітхнув я. — Але ж хотілося, щоб ти найперша знала, що я попробую.

— А я вважаю, що ти доб’єшся свого, — великодушно сказала Алісон. — Тоді життя твоє значно поліпшає.

— Ще б пак, — промовив я. — Тоді усе пішло б інакше.

Невидющими очима дивився я на неї. На язиці у мене вертілися слова любові й ніжності. Та я не міг сказати їх і, хвилюючись та запинаючись, лише переступав з ноги на ногу.

— Я думаю не братись за книжки до осені, — запитливо сказав я.

— Я теж вважаю, що ти добре робиш, — кивнула Алісон.

— А в понеділок ми ідем з Гевіном на Лох.

— Невже?

Схвильоване мовчання.

— Ну, на добраніч, Алісон.

— Добраніч, Робі.

Розсталися ми сухо і раптово. Як і завжди, я зіпсував кінець. Та все ж, коли я біг по Драмбак Род, світ видавався мені прекрасним і сповненим чудесних сподівань.

4

Здавалося б, на цьому дивному побаченні й повинен був скінчитися мій день. Та, ба, поки я ліг у постіль, мені ще довелось намучитись як слід. Цю нічку я прозвав «ніч Лев’ячого мосту». Хоч незвичайні хвилювання стомили мене вщент, я не пішов до Ломонд В’ю; звернувши вбік, я простував до мосту. Хіба ж не описали ми у всіх подробицях, як роздягається бабуня? Навіщо ж нам тоді жаліти цього хлопчину на ім’я Роберт Шеннон? Адже мета нашого твору розкрити всі його достоїнства і вади, показати всі його надії і безумства, розпотрошити його душу, як він тельбушить нещасних жаб.

Ніч ставала зовсім холодною й похмурою. Доки дочвалав я до мосту, дощові хмари заволокли місяць, а з поля подув різкий вологий вітер. Я застебнув на всі гудзики свій піджак, певніше, не свій, а Мардоків. Старовинний міст висів над річкою саме в тому місці, де Лівен витікає з гір; тримався він на багатьох природних скелях-биках, що нависали над трьома овальними затоками. Опорні скелі по обидва боки річки нагадували хижі морди левів, за що й дали йому цю назву,

Навкруги ні шеберхне. Я видерся на скелю і,  перевівши дух, пішов уздовж парапету Внизу, на страшенній глибині, несамовито бурхала вода. Та найстрашніше було між прогонами: здавалось, я стою над чорною безоднею, а скелі, міст і увесь світ кружляють довкола.

Я завжди умлівав од висоти, тому сьогоднішнє випробування було для мене найстрашнішим.

І все ж я сповнив обітницю, пройшовши міст туди й назад, а опинившись знову на землі, безсило прихилився до морди лева. Мовчазний цар звірів байдуже посміхався. Бо я ж чинив безумство — дурне й нікому непотрібне... Та коли ти бідний і всі навколо зневажають тебе, коли ти здригаєшся і червонієш від кепкування чужих людей, коли в тебе нерви не в порядку, то часом необхідно — так, дуже необхідно! — хоча б запевнити себе самого, що ти не боягуз.

Я дійсно трохи заспокоївся. Коли ж я підійшов до свого дому, то ледве розшукав його, так було темно навкруги. В кімнатах теж, хоч в око стрель: батько суворо наказав гасити на ніч світло. Я тихенько прокрався в ванну і ще тихіше напустив води, бо батько лаяв нас за кожну краплю.

Вода була, як лід, і в мене аж зашпори зайшли до пальців; та я терпів, бо таким чином хотів відігнати тривожні сни й спокусливі нічні видіння.

Навшпиньках я зійшов нагору, тому що жив тепер в кімнаті Мардока. Тремтячи з ніг до голови, я ледве запалив недогарок свічки, і тьмяне світло розлилося по кімнаті. Тут було все моє багатство: численні, нікому не потрібні премії, нудні книжки, поміж якими вирізнялись аж три примірники «Шотландських ватажків» Портера, мій нерозлучний мікроскоп і величезна кількість колекцій; а на комоді валялося все, що треба, для письма, поруч із книжкою «Як самостійно виховати волю», що я дістав її в міській читальні.

Я розшукав десяту вправу.

«Станьте спокійно перед дзеркалом, — тлумачив автор, — схрестіть на грудях руки й дивіться пильно на своє зображення. Потім насупте брови й метніть на себе грізний погляд. Ви сильні, ви спокійні, ви байдужі. Далі зробіть глибокий вдих, раптовий видих, і тричі тихо прокажіть: «О, Юлій Цезар і Наполеон! Я стану теж таким, як ви! Я стану! Стану! Обов’язково стану!!!»

Я старанно виконав усі вказівки, хоч очі в мене рясно сльозились, а їх зелений колір навіть засмутив мене. Потім я видер листок паперу з зошита, крупними літерами намалював «Я буду таким!» і приколов це гасло до стіни, щоб мій безстрашний погляд одразу ж падав на нього вранці. Нарешті, ставши на коліна, почав молитися.

Свої благання посилав я не тому бородатому створінню, що ним лякали мене в дитинстві, а благородному і справжньому спасителю, що сформувався в моїй уяві. Побіжно називав я отця і сина