Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

процесія білих індійських слонів. Усі ці дрібнички понавозив із своїх заморських мандрів покійний капітан Кейс.

— А, Роберт! Ти вчасно, як і завжди. — Я жмурився від світла, а місіс Кейс продовжила, щоб підбадьорити мене. — Як там на вулиці?

— Чудесно, місіс Кейс, чудесно, — промимрив я. — Туман. Проте ще зорі добре видно.

Вона посміхнулась, а я підсунув крісло й вмостився поряд з Алісон.

— Ти завжди бачиш зорі, Роберт. Ти у нас справжній астролог.

Лагідна посмішка розквітла на її обличчі, і я збентежено звернувся до Алісон, в той час як місіс Кейс — я добре відчував — спокійно спостерігала мене.

Місіс Кейс була висока, худа жінка, років за тридцять п’ять; зодягалась вона досить просто, га всі манери її яскраво свідчили про гарний смак і добре виховання. Вона походила з відомої сім’ї, але по смерті чоловіка цілком присвятила себе дитині, обмежившись лише стосунками з небагатьма поважними людьми; серед останніх слід назвати Джулію Блер, місіс Маршалл та мого вчителя «Язона» Рейда. Можливо, таке затворництво з’явилось наслідком стану здоров’я місіс Кейс: я чомусь часто думав, що млосний вигляд її походить одвічних болей в голові. Та, певно, — вважав я, — заради Алісон вона приховує свою хворобу і навіть сама часом кепкує над собою. Її відданість доньці була надзвичайною. Місіс Кейс пишалася талантом дівчинки і заохочувала її заняття, але, розумна поважна жінка, вона, звичайно, розуміла, що у дитини можуть бути й інші інтереси, і тому дозволяла їй приводити додому «підходящих» друзів. Ось чому вона завжди вітала мої відвідини, бо я, хоч і здавався їй «якимсь чудним», але цілком задовольняв її вимоги. З малих років ходив я до них і, ледве переборюючи трикляту соромливість, грався з Алісон в нудні й статечні ігри. На галявинці в садку, під замріяні звуки рояля, що линули через вікно, чи під гуркіт карети, що привозила місіс Маршалл «на склянку чаю» до матері Алісон, бавилися ми в ляльки або годували золотих рибок В негоду йшли ми в дім, і м-с Дженнет приносила нам хліба з маслом, посиланого шоколадним пилом; ми їли і, дослухаючись, як дощ періщить за вікном, гуляли в вікторину «Відгадай» з безглуздими запитаннями на круглих клаптиках картону, як наприклад; «Чи старовинною є гра трик-трак» — і така ж відповідь: «Так, старовинною, бо в неї грали ще друїди». Іноді з нами грала і Луїза, дочка місіс Маршалл; вона постійно вигравала, вбиваючи мене своїм презирством.

Коли ми підросли, то стали в Алісон «робити всі уроки» разом. Алісон була слабкішою в математиці, а я, хоч і мрійник, напрочуд добре розумів премудрості цієї науки. Ось чому місіс Кейс, яка боялась, що Алісон погано підготується до іспитів в Уінтонську музичну школу, погодилась, щоб я вчив уроки разом з донькою.

— Ну, Роберт, чого ти збираєшся сьогодні навчати мою дочку? — спитала місіс Кейс.

— Евклідових законів, місіс Кейс, і особливо теореми про суму квадратів катетів... ви її знаєте, звичайно...

— Не знаю, Роберт, та я певна, що знаєш ти, — промовила вона, щоб розігнати мою трикляту соромливість. Вона завжди допомагала мені, дуже тактовно виправляючи усі недоліки і хиби в моєму поводженні.

— Мамусю, ну, навіщо мені це вчити? — заблагала Алісон. — Воно ж таке незрозуміле.

— Ні, навіть дуже зрозуміле, — заперечив я. — Треба лише як слід збагнути, що пряма — це найкоротша відстань між двома точками. Тоді усі тринадцять книжок Евкліда стануть ясні, як день.

— Ну, а чотирнадцяту, певно, напишеш ти, Роберт, — устряла до розмови місіс Кейс. — А може, й дещо розумніше: щось на зразок «Життя комах».

— Напише, мамо! — вигукнула Алісон. — На тому тижні на уроці Рейда він довів, що в нашій «Алгебрі» є хибна відповідь.

Вони обидві засміялись, а я потупився від гордощів та збентеження; мені було приємно, що Алісон сказала про це матері, і я знову заходився поважно тлумачити теорему.

Сидячи поряд з Алісон так, що наші коліна стикалися, я відчував, як радісно і млосно щеміло моє серце. Коли ж наші руки стрічалися над книжкою , мене кидало в дрож. Її розпущені шовкові коси здавалися мені прекрасними, як у богині. Я кидав швидкі погляди на свіжі щічки, на губки-ягідки, в той час, як Алісон, задумливо нахмурившись, смоктала олівця. Слово «любов» ще й не спадало мені на думку, я тільки сподівався, що, може, подобаюсь їй, і жив весь час немов у сні.

Година пролетіла непомітно. Було десь біля дев’яти. Місіс Кейс уже частенько позіхала, поглядаючи на годинника. Я не насмілювавсь шепнути Алісон про свої справи і тремтячою рукою написав:

«Мені доконче потрібно поговорить з тобою, Алісон. Ти проведи мене сьогодні до дверей».

Вона здивовано зиркнула на мене, потім узяла олівець і написала:

«Навіщо це?..»

Тремтячи з ніг до голови, я відповів:

«Я хочу щось тобі сказати».

Коротка пауза, і раптом Алісон сердечно посміхнулася до мене.

«Гаразд», нашкрябала вона.

Я спалахнув од радості. Боячись, щоб місіс Кейс не запідозрила мене, я взяв записку, поклав її в рот і проковтнув. У ту ж хвилину до кімнати увійшла Дженнет з підносом і склянками.

Підвівшись через десять хвилин, я побажав місіс Кейс доброї ночі і рушив до дверей. За мною впевнено ступала Алісон.

—  Яка чудова ніч, — спокійно мовила вона, заглиблюючись в темряву. — Я проведу тебе до хвіртки.

Ми крокували вздовж алеї, і я намагався ступати якнайповільніше, щоб продовжити блаженний час цього побачення, тоді як Алісон трималась рівно, дивлячись кудись вперед. Коли ми поминули пахучий агрус, вона зірвала з нього листок й розтерла на долоні, — в повітрі розлилися дивні пахощі.

Від хвилювання мені крутився світ; я ледве стримував шалене дихання.

— Я чув, як ти співала, Алісон.

Вона, здається, й не помітила нікчемності цих слів, а я аж помирав від сорому, що так незграбно почав розмову, яка ніяк не відповідала тим чистим почуттям, що бурхали в моїй душі.

— Так, я серйозно взялась за роботу. Міс Кремб розучує зі мною романси Шуберта. Вони чудові.

Романси Шуберта. В моїй уяві постав Рейн, величні замки на узгір’ях. Я уявив собі, як ми