То Софія - З ним безпечно , То Софія

Ми все ще сиділи на лавці, загорнуті в тишу, як у ковдру. Теплу, нічну, повну зірок і далеких, приглушених звуків з корпусу. Час розчинився — я не знала, котра година, не пам’ятала, про що говорила п’ять хвилин тому. Знала тільки одне: я тут, поруч із ним, і цього достатньо. 

Дамір розповідав про дитинство. Як ховався на кухні в мами, як уперше зварив борщ — випадково замість буряка поклав вишні. Я сміялась тихо, щоб не порушити ніч. 

— Знаєш, — сказав він, коли вже почало світати, — ти наче сонце після зливи. Трохи сліпиш, трохи лякаєш, але хочеться дивитись постійно. 

Я не відповідала, просто дивилась на нього. І знала — я в безпеці. 

Десь після четвертої ранку з’явились Іра й Артем. Йшли повільно, сміючись про щось, ніби ніч для них теж була довгою і дуже особливою. 

— О, голубки ще тут, — піддражнила Іра, але тихо, по-доброму. 

— Ви спали взагалі? — запитав Артем, зиркнувши на Даміра, потім на мене. 

— Ми просто… говорили, — відповіла я. Голос був хрипкий від безсонної ночі, але м’який. 

Дамір не відпускав мене — навпаки, притиснув ще ближче. Його рука лежала в мене на плечах, сильна і спокійна. Наче казала: «Тут твій дім». 

Ми стояли вчотирьох, наче герої якогось фільму про юність, літо і важливі ночі.
Над морем світлішало. Пташки щось радісно щебетали, ніби дражнились: "А ви досі не спите?" 

— Може каву? — кивнула Іра. 

— Може спочатку душ і десять хвилин коми? — засміялась я. 

— П’ять. Бо через годину — підйом, — зітхнув Артем. Але навіть він зараз усміхався — широко, беззахисно. 

І я зрозуміла — ці ночі, ці миті, ці почуття… вони залишаться зі мною. Назавжди.