Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- Ну це є трохи, - пожував свою губу Зорян.

І я трохи завмерла на тому. Просто витріщалася й не могла надивитися. Навряд чи можна Зоряна назвати красунчиком, але мої думки все про нього й про нього. Гормони радісно попискують. Фантазія генерує солодкі картинки майбутнього щастя. Бажання млосно зітхає. А почуття закоханості, теплом розливається на душі. Й від цього надзвичайно складного комплексу відчуттів, аж на серці защемило. Після чого залетіла думка, що в мене був план. І то я маю так робити, а не він. Що за чорт?

- Угу! Але відкидати й того, що вибір на цю дівчину, бо там щось може бути заточене під гени теж не можна. Як і виключати те, що щось могло бути замішане на магії крові, - пробубоніла, вірніше намагалася підсипати в голос сексуальності сказала я. Й для закріплення результату перекинула свою гриву на інше плече.

Це не залишився непоміченим. Його погляд ретельно прослідкував за кожним моїм рухом.

Але він тільки задумливо потер пальцями надбрівну дугу.

- Магія крові? – запитливо глянув він на мене.

- Ну завжди де тільки кажуть, що щось не можна робити, то відразу знаходиться обраний, який ці правила порушує. Так і виникає чорна магія. Не питай мене про більше, бо я в цій магії ще не розібралася. Віра в залежність людської долі від таємничих, надприродних сил просто непереможна. Магія бере свій початок від часів, коли людство робило свої перші кроки.

- М-мм, давненько, – шкрябає він долонькою своє підборіддя.

- Угу! Тільки, якщо в первісному суспільстві були групові дії, то з розвитком культури та виокремленням особливої ролі служителів культу (шаманів, жерців, чаклунів) магія поступово перетворилася з загальнодоступних практик на елітарну дисципліну.

- І що оці всі персонажі могли отак легко дістати через якийсь амулет душу?

- Навряд чи все так легко. Якби було легко, то типи, на подобі дядька близнюків, жили б вічно.

- Хух! Аж видихнув, – блиснув посмішкою Зорян.

- Магія супроводжувала людство й протягом усього її існування траплялися шахраї та шарлатани. Щось ніби ті ворожки, що за гроші тобі такого наворожать…

- А чого думаєш, що вони не справжні?

- А ти бачив хоч одну ворожку яка, скажімо, у 2012 році купила біткоїни? – скептично глянула на нього.

- Приткнула, як вужа вилами, – щиро розсміявся він.

- Так отож…

-  Ну, може, ті, хто купив біткоїни, просто мовчать? Навіщо багатій ворожці розкривати свої секрети? – припустив він, хитро примружившись.

- Ага, так само як виграють у лотерею і залишаються працювати на базарі? Ні, друже, якби  хоч одна така була, ми б уже знали. Телешоу, книги, інтерв’ю… Магія, магією, а людська природа така, що похвалитися не забули б.

- Виходить, справжніх нема?

- Не знаю. Може, і є. Але точно не ті, що сидять у переходах із картами таро та обіцяють "зняти порчу" за пару сотень.

-Ти безжальна до індустрії магії, – пожартував він, піднявши руки, ніби здавався.

- Я реалістка. Якщо вже існують справжні провидиці, вони точно не розмінюються на дрібниці. І ще я б дуже хотіла знайти того генератора ідеї з амулетом і розібрати його на запчастини, – буркнула я.

- Ну якщо що, то я знаю де треба закопати. Єдине чого я не хочу, щоб твій героїзм похоронили разом з трупом.

- Я постарюсь не засмучувати тебе, – запевнила я.

- Дуже постарайся. Бо мене інші варіанти не влаштовують.

- Добре. А в тебе як справи? – перевела я розмову.

- Можна сказати романтично. Я весь час в цьому протезі кудись завалююсь і падаю, як груші з дерева, – посміхнувся він, але за його посмішкою ховалася гіркота.

- Знаєш, ти здорова людина. Може і є тепер в житті якісь речі, які ти не будеш робити, як робив би зі здоровою ногою, але хіба це тебе зупинить?

- Кажеш, не зупинить? – задумливо глянув він на мене.

- Кажу. Коли людина чогось дуже хоче – вона цього досягає. А я в тебе дуже вірю.

- Віриш?

- Як в аксіому.

- А чого?

- Бо ти можеш досягти всього чого забажаєш. Перед тобою немає перепон. Тобі усе по силі.

- Гаразд! – покивав він головою. – Дякую за твою віру. То я повернусь, ми повечеряємо?

- Так! Чекатиму, – сів мій голос.

- Я запам’ятав це.

- Тоді чекаю… – повторила я, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині щось тріпотіло, як крило сполоханого птаха.

 Він ще мить дивився на мене, а потім усміхнувся — щиро, але з тим загадковим відтінком, який завжди тримав мене в напрузі.

- Ти тільки не передумай, – дряпнуло проханням в його голосі.

 - Не передумаю, – ледь чутно відповіла я.

- Добраніч! – щиро посміхнувся він.

- Добраніч!