Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 9.1. Давні сни

 

– Ще не занудьгувала за мною, бабцю?

Я промовчала. По-перше, якби цей марний демон не залишив мене наодинці з Чижем, у нас не виникли б нові проблеми. По-друге, досить і того, що мої супутники кричали як різані, причому чомусь лишень на мене. Не сподобалося їм, бачте, збільшення команди! Начебто тільки я винна…

Чому ніхто не пиляв Артана за те, що він наговорив зайвого Жалаку? Чому чаклунку, яка погодилася відійти від маршруту і забрати зі школи для шляхетних дівчат (то б пак багатих спадкоємиць) доньку торгаша, ніхто не звинувачував у дурості? Чому Ферн, що тепер постійно ошивався біля сестер, не спричиняв нарікань? Чому Герк, чия смерть угробила нашого коня, вважався жертвою? Чому до королівського прихвосня ставились як до людини, а мене звинувачували у всіх гріхах?!

– Тає, навіщо він тобі? – коли крик злегка вщух, я зуміла розрізнити тонкий голосок Ів. – Гільдійські дорожать своїм місцем більше за життя. Зараз він радий зустрічі, але коли йому доведеться вибирати, все зміниться. Повір, це відбувається завжди.

«Як із вашими батьками?» – я встигла прикусити язика і не вимовила крамольну думку вголос.

У Борсуках не обговорювали Ірлая і Дінею з Білок. Вони були забороненою темою. Ні, з магією їх ніщо не пов’язувало, однак історія їхнього чи то зникнення, чи передчасної смерті вважалася настільки темною, що навіть сестри про неї не говорили. Ми з Ферном зрозуміли одне – батьки сусідок могли б жити довго і щасливо, якби їх не зрадила гільдія.

– Як навіщо? – бачачи, що я не поспішаю відповідати, втрутилося баронське кодло. – Стара любов – свята справа, а партнерам і на шибениці буде непогано!

– Через стільки років? – недовірливо заперечила Мела. – Не вірю. Тає, скажи хоч слово!

– Княжна ніколи мене не любила, – з образливою погордою зізнався Чиж, що теж брав участь у цьому неподобстві.

– Та вона ніколи не любила нікого, крім себе! – поставив крапку в дискусії демон. – Гей, кізко, досить дутися. Поясни, навіщо тобі королівський шолудивий пес?

Я дивилася на накриту темною хусткою клітку й думала про те, чи не перетворюся на щось подібне. Наша чаклунка лікувала й мене, еге ж? Не шкодувала срібного пилу, малювала заклинання в напівтемряві лікарні… На вищербленому столі, між іншим! А якщо вона десь помилилась, і у мене виросте пір’я? Кігті? Вилупляться очі?

– Тає! – гримнуло біля вуха. – Що ти з нею зробив, паразите? – останнє адресувалося не мені.

Стурбовані обличчя, напружені пози… Стільки люду набилося в один повіз, всі неусвідомлено тісняться до грубки.

– Закляття, яким мене вдарило… Чому воно тепер не працює? – запитала я, бажаючи хоч на кілька дорогоцінних митей відвести розмову вбік.

– Тому що його тепер немає, – просто відповів Чиж.

– А де твій кучер? – відкривши рот, було складно повернутися до мовчання.

– Його теж немає.

– Барон Ірреський був міцним горішком? – не звернувши уваги на свистячий видих синка згаданого пана, я продовжила допит. – Чим він не догодив короні?

– Закрий рот, голото! – визвірився на мене Артан.

– Уявлення не маю, про кого ти говориш, – спокійно заперечив Чиж.

– Про Передвісника, – зашипів Ведмедик. – Про людину, що попереджала про переворот задовго до того, як Сойл прибрав до рук усе благословенне срібло. Про вельможу, чий демон за наказом чорного мага розбудив Барра тридцять років тому. Тепер розумієш, про кого йдеться?

– Розумію, – без тіні емоцій погодився нишпорка. – Але я шукав не його. Старий не несе загрози.

– А хто несе? – вкрадливо підхопила його думку Мела.

– Чаклунка і демон, які мандрують у Тавенну, – ледь чутно відповіла замість Чижа я. – І якщо вони зустрінуться з Чорним Драконом… Буде інший переворот, так? Щось назріває, і гільдійські собаки нишпорять головними дорогами… Ось чому на тракті ти говорив про демона! Вирішив, що я – чаклунка? Ха-ха! Але ж Барр загинув! Білий Дракон пронизав його наскрізь, а потім скинув у Осинку! Його тіло спалили, а попіл розвезли в різні куточки країни, це навіть мені відомо.

– Серце Дракона безсмертне, – перервала мене Мела. – Його не можна знищити. І вчора воно прокинулося, так?

Мій колишній герой сторопів.

– Так, – визнав неохоче. – Маги Тавенни відчули це і повідомили нашу службу. Як ти дізналася? Я розумію, ти теж маєш справу з магією, але на такій відстані це малоймовірно, – в його голосі звучала щира зацікавленість і ні натяку на підозру.

Чаклунка якось дивно глянула на мене і криво посміхнулася:

– Здогадалась.

Десь зовні Жалак викрикнув, що привал закінчено. Артан невдоволено почав пробиратися до виходу, спіткнувся об мою ногу і забарився.

– Скажи правду, тітко, навіщо ти втягнула в це свого колишнього любчика?

– Обережніше зі словами, щеня, – неголосно, проте до неможливості переконливо обірвав його Чиж.

З уст людини, років на п’ять молодшої за вельможного чванька, таке звертання звучало дивно. З іншого боку, потворні шрами додавали нишпорці не менше десятиліття

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍