Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Привіт, Джеку.

— Поздоровляю,— озвався я.

— Я чув, тебе викинули з газети.

— Ти недочув,— заперечив я.— Я сам пішов.

— І добре зробив,— сказав він,— бо коли я поквитаюся з тими братчиками, вони не матимуть чим платити ні тобі, ні навіть негрові, що миє плювальниці.

— Це мене цілком влаштовує,— погодився я.

— Робота потрібна? — спитав він.

— Можу послухати пропозицію.

— Три сотні на місяць,— сказав він,— плюс подорожні витрати. Якщо десь їздитимеш.

— На кого я працюватиму? На штат?

— Та ні. На мене.

— Схоже, що це ти працюватимеш на мене,— зауважив я.— Губернаторові належить усього п’ять тисяч на рік.

— Гаразд,— засміявся він.— То я працюватиму на тебе.

І тоді я згадав, як він добре підмолотив у своїй адвокатській конторі.

— Я ладен ризикнути,— мовив я.

— От і добре,— сказав він. І додав: — Люсі хоче тебе бачити. Приходь до нас завтра на вечерю.

— Тобто в губернаторський особняк?

— А куди ж, до біса, ще? В туристський гуртожиток? У мебльовані кімнати? Певно, що в губернаторський особняк.

Он як, у Особняк. Він поставиться до мене, як за давніх часів, поведе додому вечеряти й познайомить з гарненькою жіночкою та випещеною дитиною.

— Слухай,— сказав він,— ми просто-таки загубилися в тому громадищі, Люсі, Том і я.

— Які будуть мої обов’язки? — спитав я.

— Їсти,— відказав він.— Прийти о пів на сьому й добряче поїсти. Подзвони Люсі і скажи, чого б тобі хотілося.

— Я мав на увазі обов’язки на роботі.

— А біс їх знає,— мовив він.— Якісь та будуть.

Щодо цього він мав рацію.

Розділ третій

Щоразу, як я приїздив додому й бачився з матір’ю, відбувалося те саме. Я щоразу дивувався, чому воно так, але водночас усвідомлював: я ж бо знав наперед, що саме так і буде. Я їхав додому твердо переконаний, що матері до мене байдужісінько, що я для неї просто ще один чоловік, котрого вона хоче мати коло себе, бо вона була з тих жінок, яким потрібно, щоб коло них завжди крутилися чоловіки й танцювали під їхню дудку. Та досить було мені її побачити, як я про все це забував. А часом і раніше ніж устигав побачити її. Та, навіть і забувши про це, не переставав дивуватися, чому ми ніяк не можемо ладнати між собою. Дивувався, хоча й знав наперед, як усе воно буде, хоча й знав, що сцена, в якій я маю виступити, і слова, які я в ній промовлятиму, вже не раз були й ще не раз будуть, що я ще не раз зайду в просторий білий передпокій з високою стелею та блискучою, мов чорний лід, підлогою і в дальшому його кінці побачу матір — вона з’явиться в дверях темнуватої кімнати, освітленої лише мерехтливими зблисками полум’я в каміні, і всміхнеться до мене невинно-радісною, наче в дівчинки, усмішкою. Потім рушить мені назустріч, дрібно, збуджено поклацуючи підборами й сміючись нетерплячим гортанним сміхом, зупиниться переді мною, здійме руки й защипне великими та вказівними пальцями тканину мого піджака — таким собі дитячим, безпорадним і водночас вимогливим порухом,— а тоді підведе до мене обличчя, трохи відхиливши його вбік, щоб я, як належить, міг поцілувати її в щоку. Шкіра в неї на щоці буде туга, гладенька й холоднувата, я вдихну пахощі віддавна знайомих парфумів і, цілуючи її, побачу рівну, акуратно вищипану брову, тоненькі зморщечки в кутику зверненого до мене блакитного ока та прив’ялу темнувату повіку, що дрібно тремтітиме над ним. А саме око, опукле й блискуче, дивитиметься на щось за моєю спиною.

Так бувало завжди — і коли я повертався додому зі школи, і коли повертався з літніх походів, і коли приїздив на канікули з університету, й у відпустку з роботи,— і так само було того дощового надвечір’я на грані між зимою і весною 1933 року, коли я знов повернувся додому після довгої відсутності. Від мого останнього приїзду минуло місяців шість чи вісім. Того разу ми посварилися з приводу моєї роботи в губернатора Старка. У нас завжди рано чи пізно доходило до сварки через те або те, а в останні два з половиною роки, відколи я став працювати на Віллі, все зрештою сходилося на ньому. Навіть якщо не згадувалось його ім’я, він стояв між нами темною тінню. Та не так уже й багато важило, через що ми сварилися. Між нами стояла й інша тінь, більша і темніша, ніж тінь Віллі. Проте я завжди повертався, повернувся й цього разу. Щось мимоволі тягло мене додому. Завжди так само, і щоразу здавалося, ніби починаєш усе наново, відкидаючи геть те, що, як я добре знав, відкинути неможливо.

— Залиш валізи в машині,— сказала мати.— Хлопець занесе.— І повела мене до відчинених дверей вітальні, освітленої полум’ям каміна, і далі через усю кімнату, до довгої канапи. На столику із скляною стільницею я побачив вазу з льодом, сифон содової та пляшку шотландського віскі, на яких зблискували відсвіти вогню.

— Сідай,— мовила вона.— Сідай, синку.— І доторкнулася до моїх грудей пальцями правої руки, ніби злегенька штовхаючи.

Я майже не відчув того поштовху і не втратив рівноваги, одначе сів і відкинувся на канапі. Сидів і дивився, як мати наливає мені випити, а потім трішечки, лише для годиться, й собі, бо пила вона дуже мало. Подаючи мені склянку, вона знов засміялася швидким гортанним сміхом.

— Покуштуй,— сказала з таким виразом обличчя, немов частувала мене чимось особливим, таким, що ні за які гроші не купиш на всій земній кулі.

У світі є багато добрих напоїв, навіть і шотландське віскі, але, надпивши зі склянки, я відчув, що то справді щось виняткове.

Мати легко опустилася на канапу — було в ній у цю мить щось від пташки, яка, стріпнувши крильцями, сідає на гілку й починає чистити пір’ячко,— а тоді пригубила склянку й відкинула голову, мовби пропускаючи ту краплину в горло. Одну ногу вона підібгала під себе, а другу простягла вперед, ледь торкаючись підлоги гострим носком сірого замшевого черевичка,— граційно, мов балерина. Потім повернулася так, щоб бачити мене, але сиділа й далі рівно, не згинаючи стану, і тільки її сіра сукня трохи перекрутилася на талії. Світло з каміна падало на її тонкі, правильні риси, залишаючи половину обличчя в присмерку й відтінюючи знадливу,