Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

був занизький, а холоші — зависокі. Пан Андервуд стояв біля купки чарівників, убраних так само, і його червоне, вимащене сажею обличчя палало праведним гнівом.

— Здається, він живий, — зауважив Натаніель.

— Джоне, ходи й допоможи йому. Ходи, ходи. Зі мною все гаразд. Мені просто треба трішки посидіти.

Натаніель боязкувато підійшов до наставника. Хтозна — Андервудові цілком могло спасти на думку звинуватити в усьому його.

— Сер? З вами все...

Наставник ніби й не помітив хлопця. Його очі під почорнілими бровами горіли люттю. Він гордовито прикрив груди лахміттям, на яке перетворився піджак, і застебнув його на єдиний уцілілий ґудзик. Потім поправив краватку й трохи скривився — вона була ще гаряча. А тоді рішучим кроком рушив до найближчої групи гостей. Натаніель, не дуже певний, що йому робити, подався за ним,

— Хто це був? Ви бачили? — нетерпляче запитав Андервуд.

Жінка, чия сукня перетворилася на мокру ганчірку, хитнула головою:

— Все сталося так швидко.

Кілька інших гостей кивнули.

— Щось вилетіло ззаду..

— Можливо, через портал. Ці чарівники—відступники...

До розмови втрутився білявий чоловік із писклявим голосом:

— Кажуть, хтось увійшов через терасу..

— Та ви що! А служба безпеки?

— Пробачте, сер...

— Якби гадаєте, це часом не Спротив?..

— Лавлейс, Скайлер і Пінн уже послали демонів—нишпорок.

— Сер...

— Негідник, мабуть, скочив у Темзу й поплив.

— Сер! Я його бачив!

Андервуд нарешті обернувся до Натаніеля:

— Що?! Що ти кажеш?

— Я бачив його, сер. Того хлопця на терасі...

— На Бога, якщо ти брешеш...

— Ні, сер. Це було перед тим, як він кинув цю штуку. Він тримав у руках блакитну кулю. Забіг крізь двері й кинув її, сер. Чорнявий хлопець, трохи старший за мене. Худорлявий, у темному вбранні... здається, у куртці. Я не бачив, куди він подівся після того, як кинув кулю. То була куля з елемента— лями, сер, не дуже велика. Може, то й не чарівник — таку річ може розбити хто завгодно...

Натаніель зупинився, щоб перевести подих, і раптом зрозумів, що зопалу виявив набагато більші магічні знання, ніж личить учневі, який ще не викликав свого першого мулера. Та ні Андервуд, ні решта чарівників, здається, цього не помітили. На мить вони заціпеніли, розбираючи Натаніелеві слова, тоді відвернулись від нього й заторохтіли навперейми: кожному кортіло першим висловити свою думку з цього приводу.

— Це, напевно, Спротив! Але хто туди входить — чарівники чи простолюд? Я завжди казав...

— Андервуде, внутрішні справи — це ваша парафія. Чи не викрали останнім часом у когось кулю з елементалями? А якщо викрали, то яких заходів було вжито?

— Я не можу цього сказати, це службова інформація...

— Що ви там бурмочете у свій залишок бороди, друже? Ми маємо право знати!

— Пані й панове...

Цей тихий голос умить угамував присутніх. Гамір одразу вщух, і всі обернулися до Саймона Лавлейса, що стояв поруч із групою чарівників. Волосся його знову було зачесане назад. Та й загалом — попри розбиті окуляри та ґулю на лобі — він не розгубив своєї звичної ошатності. Натаніелеві пересохло в роті.

Лавлейс хутко оглянув гостей темними очима.

— Будь ласка, не чіпайте бідолашного Артура, — мовив він. Його обличчям майнула усмішка. — Він, бідолаха, не винен у цьому безладі. Нападник, здається, проник сюди з боку річки.

Якийсь бородань показав пальцем у бік Натаніеля:

— Ось і хлопець каже те саме.

Лавлейсові очі поглянули на хлопчину і, впізнавши, трохи розширились.

— О, юний Андервуде! Ти його бачив?

Натаніель кивнув.

— Ти спостережливий, як завжди. Андервуде, він уже має ім’я?

— Е-е... так. Джон Мендрейк. Я вже зареєстрував його.

— Гаразд, Джоне, — темні очі знов утупилися в Натаніеля. — Безперечно, тобі радітимуть. Поки що жоден з гостей, кого я встиг розпитати, не може нічого сказати. Можливо, з тобою захоче поговорити поліція.

—Так, сер, —ледве вимовив Натаніель.

Лавлейс обернувся до інших:

— Нападник підплив до тераси човном, проліз по стіні й перерізав горлянку охоронцеві. Тіла ми не знайшли, зате виявили калюжу крові: убивця, вочевидь, кинув труп до Темзи. Так само ймовірно, що після нападу злочинець стрибнув у воду й поплив за течією. Можливо, він потонув.

— Нечувана річ! — обурився бородань. — Що собі думає Дюваль? Поліція мала цьому запобігти.

Лавлейс підняв руку:

— Цілком з вами згоден. Однак мушу сказати, що два полісмени відразу кинулися навздогін за злочинцем. Може, їм пощастить щось виявити, хоч на воді слідів не залишається. Я теж послав джина оглянути береги. Більше мені, на жаль, нема чого додати. Нам слід радіти, що не постраждав прем’єр— міністр і не вбито жодної високої особи. Як на мене, зараз нам усім краще повернутися додому й причепуритися, а також перевдягтися. За деякий час, звичайно, нас повідомлять про все. А тепер — з вашого дозволу..

Усміхнувшись на прощання, Лавлейс подався до іншої групи гостей. Чарівники дивилися йому вслід, роззявивши роти.

— От уже зухвалець... — бородань зневажливо пирхнув. — Гадає, ніби він — єдиний помічник міністра торгівлі. Дограється до того, що коли-небудь на нього чекатиме африт... Гаразд уже. Я тут більше не стовбичитиму, а ви як собі хочете.

Бородань пошкутильгав геть. Інші подалися за ним. Пан Андервуд мовчки підійшов до дружини, заклопотаної розмовою з якимось подружжям з міністерства закордонних справ — вони саме порівнювали свої синці, — й покинув розгромлену Вестмінстерську залу. Натаніель підтюпцем вирушив за ними.

— Я тільки сподіваюся, — промовив наставник, — що вони хоч тепер наважаться виділити мені додаткові фонди. А як ні, то чого вони ще чекають? Теж мені міністерство — шість нікчемних чарівників! Що я їм, чудотворець?!

На початку