Джон Гришем - Фірма

— Це така, що вдома довго не сидітиме. Два вечори з Квіновою дружиною тинялися по тих закладах, де полюбляють обідати яппі. В кіно ходили. Ходила ще ввечері з подругою — вчителькою. Трохи по крамницях. І ще часто телефонувала матері. Врахуй це. Між ним і її батьками явно нема великої любові, і вона старається підлатати їхні стосунки. Вони з матір’ю близькі, тож Еббі переживає, що у них не вийшло великої щасливої сім’ї. Хочеться їй на Різдво до Кентуккі податися, та побоюється, що він не погодиться. Тож у них там не все гаразд. Матері постійно жаліється, що він забагато працює, а та їй пояснює, мовляв, він хоче їм утерти носа. Ох, Оллі, не подобається все це мені. Занадто багато негативу.

— Слухайте далі. Ми хочемо, щоб він знизив темп, але ж він — як робот.

— Я знаю. Та ви хочете, щоб він пригальмував, коли отримує сто п’ятдесят доларів за годину. А чому би вам усіх співробітників не перевести на сорокагодинний робочий тиждень — більше часу лишиться на родини? Уріжте свою зарплатню, продайте пару власних «ягуарів», віднесіть в ломбард діаманти дружини, може, ще й особняк продайте, купіть менший будиночок коло заміського клуба.

— Та заткнися, Девашере.

Олівер Ламберт сердито вийшов з кабінету. А Девашер аж почервонів від ледь стримуваного сміху. Залишившись наодинці, він замкнув фото в тумбі, з широченною посмішкою сам до себе сказав: «Тепер ти наш, Мітчеле Мак-Дір!»

15

Опівдні у п’ятницю, за два тижні до Різдва, Еббі попрощалася на час канікул зі своїми учнями і вийшла зі школи. О першій вона поставила авто на майданчику, де стояли «вольво», «БМВ», «сааби» співробітників фірми та чужі «пежо», і під холодним дощем поквапилася до ресторану, до такого собі залюдненого тераріуму, в якому заможна молодь збиралася, щоб серед пишної зелені скуштувати чи то кіш, чи то м’ясо фахіту, чи то супу з чорних бобів. Цьогоріч це було чергове улюблене місце Кей Квін: за останній місяць вони тут уже двічі обідали. Кей, як завжди, спізнювалася.

Їхня з Еббі дружба ще лишень зароджувалася. Обережна по натурі, Еббі не ставала з ледь знайомою людиною запанібрата. Три роки провела в Гарварді, а подруг не завела, зате навчилася бути незалежною. За шість місяців життя у Мемфісі вона з багатьма познайомилася, цікавих людей знайшла і в церкві, одну — у школі, та впускати до серця нікого не поспішала.

Спершу їй здалося, що Кей Квін аж занадто квапиться. Вже була їй і за гіда, і за порадницю в крамницях, і за дизайнера. Та Еббі була обережною, з кожної їхньої зустрічі брала для себе щось нове, пильно придивлялася до приятельки. Вони кілька разів обідали у Квінів. Бачилися на людях — на обідах, на заходах, організованих фірмою. І ще чотири рази мали приємність поспілкуватися під час чотирьох тривалих обідів у тих модних закладах, що їх так полюбляли молоді та вродливі власниці золотих банківських карток у Мемфісі. Кей помічала і автомобілі, і будинки, і одяг, та вдавала, нібито їй до того всього байдуже. Вона для Еббі хотіла стати товаришкою, порадницею, близькою подругою, а та підпускала її до себе надто вже повільно.

Неподалік їхнього столика коло бару на першому поверсі, де стояли й попивали свої напої відвідувачі, чекаючи, коли звільниться за столиками місце, стояла копія старого, п’ятдесятих років, музичного автомата. Минуло хвилин десять, прозвучали дві пісні Роя Орбісона, й нарешті з натовпу виринула Кей, шукаючи Еббі очима. Еббі всміхнулася й помахала рукою.

Вони обнялися, торкнулися одна одну щоками, оберігаючи обличчя від слідів помади.

— Пробач, я спізнилася, — сказала Кей.

— Та нічого, я вже звикла.

— Купа люду! — здивовано роззирнулася Кей. Правда, тут було так завжди. — То школа закінчилася?

— Так, годину тому — у нас канікули. До шостого січня я вільна.

Обидві промовили кілька захоплених слів про туалети, про стрункі фігури й красу одна одної.

Темою розмови одразу стали різдвяні подарунки, шопінг, завели мову про крамниці, розпродаж, та дітей. Їм принесли вино. Еббі замовила тушковані креветки, а Кей спинила вибір на кіші із броколі.

— Які у вас плани на Різдво? — поцікавилася Кей.

— Поки що ніяких. Мені хочеться з’їздити до Кентуккі, своїх навідати, та боюся, Мітч буде проти. Я пару разів натякала, а він і вухом не повів.

— Досі не любить твоїх батьків?

— Це стале почуття. Ми про них навіть не розмовляємо. Не знаю, як із цим бути.

— Так, можу уявити, треба бути дуже обережною.

— Так, і дуже терплячою. Мої батьки винні, та все одно вони мені потрібні. Знаєш, боляче знати, що чоловік, якого я кохаю до нестями, не терпить моїх батьків. Щодень молюся про маленьке диво.

— Схоже, що знадобиться більше диво. Він і справді так багато працює на роботі, як каже Ламар?

— Я не знаю, чи може людина працювати ще більше, ніж він. По вісімнадцять годин із понеділка по п’ятницю, щосуботи вісім годин на роботі, а в неділю — день відпочинку, він працює п’ять чи шість годин, то трішки часу приділяє й мені.

— Чую, нотки безнадії...

— Великої безнадії. Я була терплячою, та все стає гірше. Почуваюся, наче вдова. Я так стомилася засинати на канапі в очікуванні його приходу.

— І чекаєш, щоб поїсти й зайнятися сексом, правда?

— Якби ж то. Для сексу він занадто втомлений. Секс уже для нас неважливий. І це мій колись ненаситний чоловік! Знаєш, у коледжі ми одне одного замучували. А тепер — раз на тиждень, це якщо мені пощастить. Приходить додому, якщо стає сил, поїсть, а тоді — спати. Якщо мені й справді пощастить, то перш ніж відключитися, трохи зі мною поговорить. Як же я скучила за дорослими розмовами! Сім годин на день я розмовляю з восьмирічками, мені потрібні слова, в яких більше, ніж три склади! Стараюся йому це пояснити, а він вже хропе. Ти з Ламаром теж крізь це пройшла?

— Було, було. У перший рік трудився по сімдесят годин на тиждень. Напевне, всі вони це роблять. Такий собі ритуал прийняття до братства. Чоловічий ритуал, в якому ти маєш довести свою мужність. Та через рік більшість видихається, знижують темпи — до шістдесяти — шістдесяти п’яти годин. Багато працюють, так, але вже не так, як ті камікадзе-початківці.