Анастасія Лобойко - Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко

Розділ 16. Гірко.

 Розділ 16. Гірко.

Ляна вирішила - для початкУ йдемо до Тані! Коли з Танею поговорять - рушать, напевно, до Степана, а звідти й до Андрія - як два рази плюнути.

Роксолянка надійшла до будинку, в якому жила Таня. Вона єдина серед їхнього товариства мала хатку з двориком. Друзі страшенно любила приходити й сідати учотирьох на лавку, музику слухати. Особливу навесні, в той час, як в Таниної бабці Оленки були курятка з квочкою чи отак, тепер, влітку, коли в надвечірній час небо було вкрите рожево-червоно-жовто-оранжевими хмарами… А сонце поволеньки заходило і тихіше співали пташки.

-Давай ще п’ять хвилин. - казав тоді Стьопа і Андрій відбивав на гітарі ритм пісні ,,Ще п’ять хвилин’’, а тоді вони цілою компанією співали, аж Танина бабуся заслухалася. Андрій… Ляні навернулися сльози радості при згадці про ці дивовижні спогади. Коли вона востаннє чула, як Андрій грає на гітарі? Ага, в таборі. Дівчинка мимоволі посміхнулася - Степан їх підбурив поспівати… Вони з Танею віднікувались, та це лише тому, що з несподіванки. Насправді заспівати разом було незабутньо. Завжди разом…

-От би нині ще встигнути помиритися до заходу сонця. - засміялася Ляна. - А ще запросити їх до моїх бабці і діда в Слобідку.

В голові майнула паша, зелена густа трава, одна-дві корови, призахідний обрій, долинка з маленькими крутими вуличками і горбами, стрімка річка, яка з того берега вигляд мала зовсім інакший, ніж зі стрийського. Та яке там розказати! Найкраще зрозуміти - це приїхати самим у Слобідку, де і влітку, і в будь-яку пору прекрасно! Чи у Грабівці…

-Вже перебирати в пам’яті села, у яких я гостювала, доста, тому що ми прибули до вказаного місця призначення, - мовила сама до себе Ляна, хоч і Грабівці, куди час від часу їздила з дідом - дуже любила. - Бо, якщо не примиримося з тими ображайками - це літо так захопливо, думаю, не складеться. Пора, Лянусю, пташку моя, заходити.

Роксоляна вперто підійшла до хвіртки і от-от збиралася її відчинити, як озирнулася…

-А я думаю - чого все так легко ведеться! Нестор - оце і є та палиця, яку доля встромила в колеса моїй фортуні. - проскрипіла зубами Ляна, завваживши Нестора з Танею, які йшли попід руку. - Але я тя розчарую, доленько, - не на тих напала. - стріпнула волоссячком й пішла назустріч ,,парі’’.

-Доброго вам здоров’ячка, - вельми ввічливо привіталася з новоприбулими, - а я, Танусю, до тебе. - звернулася до Тані, що була, на перший погляд, приємно вражена появою цімборашки.

-Здрастуй, Ляно. - холодно, але з неприхованою полегкістю в голосі, відповіла Таня. - Несторе, це моя найкраща подруга - Роксоляна. Я тобі про неї…

-То ти вже йому і про мене встигла розказати? - набурмосилася Ляна.

-Так, і про тебе, і про Андрія, і про… - бридко зашкірився Нестор.

-Навіть не заїкайся про нашого Стьопу. - погрозливо скривила я губи.

-Я хотів сказати - про свою бабцю і батьків, але ти, бачу, мене не правильно зрозуміла. - він показав свої кривуляцькі, жовтуваті зуби.

Ляна на мить заплющила очі і стисла в долоні смарагдовий медальйон, який завбачливо одягла на шию перед місією.

-Таню, відійдемо поговорити?

Таня якийсь час уважно спостерігала за медальйоном на Ляниних грудях, тоді перевела погляд на подругу і прийняла рішення.

-Пішли.

Роксоляна відітхнула з полегшенням на мить… Лишень на одну мить, поки Таня не стала навшпиньки і не поцілувала Нестора в щоку.

-Люди добрі, та він же самогубець - Стьопа його прихнокає, - застогнала Ляна не стільки від занепокоєння, як він неприємного видовища - бачити когось, крім Степана, біля Тані для неї було чимось на кшталт якоїсь незбагненної помилки. Видно, в небесній канцелярій хтось щось наколобродив і от - здибався на їхні голови Нестор.

-Таню, - глибоко вдихнувши, розпочала розмову Ляна коли вони з подругою відійшли на чималу відстань, - думаю, ти знаєш, що Нестор мені ой-як не подобається і нагадувати про це вкотре…

-Не бери собі до голови, Лянусю, я дуже добре пам’ятаю нашу сьогоднішню розмову в автобусі. - у Таниних, завжди приязних та добросердних очах, на мить запалали відблиски гніву.

-Аж незвично бачити, такий твій погляд - з зеленого він ніби червоним став, - скривилася Ляна, а Таня спочатку заніміла, а далі знову нахмурилася.

-Не лізь в моє життя, - категорично заперечила вона. Ляна вже збиралася розізлитися, але згадала, скільки разів сама казала це людям, хоч і як сильно деяких з них любила.

-Танюсю, - мовила заспокійливо, - не кажи так. Я… переживаю.

-Ну то не переживай, Ляно!

-От ти мені скажи одне, - не погодилася відступити Роксоляна, - ти назовсім забула про мене, про Андрія… про Стьопу? - на Степановому імені Ляна особливо наголосила.

-Ні, я… Просто проводжу… Я хочу з вами зустрічатися, але…

-Але замість цілісного речення в тебе виходить сукупність слів - власне, бо ти ніяк не хочеш визнавати, що той Нестор баламут!

-Ти його навіть не знаєш! - крикнула Таня.

-Та ти на нього подивися - мені він, наприклад, нагадує мафіозі. - безтурботно пожартувала Ляна. - Ну, добре, ти з ним ходиш, я і Андрій якось, може, переживемо, але Степан…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍